Завантажити

не зводив очей з Ольги й кмiтив за нею. Вона почала тихою ходою гулять по залi, а за нею цiлою юрбою йшли паничi. Деякi заходили з одного боку,деякi - з другого, хапаючись одiпхнуть один одного, щоб зайняти мiсце поруч з Ольгою. Ольга була червона i втомлена; вона все обмахувала своє лице. Невважаючи на втому, на те, що її груди високо пiднiмались, вона смiялась, розмовляла, неначе кидала словами й очима на всi боки, звiдкiль тiльки чiплялись до неї хлопцi. Радюк хотiв впiймать на її лицi хоч крапельку задуми, хоч кришечку того смутку, що так давив його в грудях, i не знайшов його й слiду! Вiн бачив її не такою задуманою, як вона була недавно в час його останнього вiзиту. Радюк бачив уявки, що вона за ним i не журилась i, певно, й не думала про його. Нi на хвилину темна дума не набiгла на її високе чоло, на веселi очi.

"Ой, коли б ти так за мною, як я за тобою!" - навернулись йому на думку слова пiснi.
До Ольги очевидячки залицялись паничi. Вона подала покласти рукавички, i три душi кинулись до тiєї штучки; вона впустила хусточку, i двi головi разом нахилились i стукнулись одна об другу.
- Як менi душно! - промовила Ольга, i паничi побiгли до буфету. Хто нiс морожене, а хто лимонад. Ольга взяла стакан лимонаду од того огрядного офiцера, котрий очевидячки попередив iнших.
Ольга озирнулась, шукала стiльця, i кiлька душ кинулись за стiльцем. Ольга сiла на тiм стiльцi, що подав їй офiцер, трясучи еполетами й брязкаючи острогами. Вiн сiв поруч з нею.
- Дякую вам за стiлець! - промовила Ольга, i Радюк почув те слово, бо група посiдала так недалечке од його, що було чуть розмову.

- Чи варто ж дякувать! Якби я мiг, я б вам поставив отут трон, посадив би вас на тронi, бо ви й сьогоднi, i кожного вечора, ви цариця балiв i вечорiв! - казав огрядний офiцер, поглядаючи на Ольгу скоса й крутячи кудлатiї вуса.
- Ви вмiєте-таки жартувать! Онде цариця балiв i сьогоднiшнього вечора! - промовила Ольга, показуючи очима на одну дуже гарну й багато убрану купчиху.

- Ото в вас цариця! А в нас цариця повинна буть не така. Придивiться лишень, коли в тiєї царицi не сивi коси, тiльки почорненi.

Ольга засмiялась дуже голосно.
- А коли б ви знали, яка та цариця розумна! - обiзвався Кованько. - Вона й досi не вимовить слова "рекомендую", а все каже "рiкiмiндую" - по-мiщанськiй.
Сам Кованько часом вимовляв те слово по-мiщанськiй, як i та немолода київська бальна цариця, одначе вiн на те не вважав, ще й смiявся з неї.
- Зате та цариця вся в золотi! - сказала Ольга.

- I справдi в золотi! неначе обкувала себе золотом, де тiльки можна було обкувать. Зовсiм неначе царська карета! - смiявся офiцер.

- А якi в неї брови, якi рум'янцi! - говорила далi Ольга.
- А ви думаєте, що то її брови, її рум'янцi! Я навiть знаю той магазин, де вона на сьогоднi купила собi брови й рум'янцi, - молов Кованько.
Ольга почала реготаться, а за нею й паничi, котрi чули той жарт.
- От вашi брови так не купить нi за якi скарби свiту! Ваш рум'янець - то рум'янець вранiшньої зорi! - говорив комплiменти офiцер.

Радюк чув ту розмову, i в його серцi тьохнуло. Вiн бачив, як паничi збавляють душу молодої дiвчини, - верзуть їй те, що не слiд було б говорить.
- Ой Ольго Василiвно! Ви були б окрасою наших петербурзьких салонiв. Шкода, що ви мусите тут сидiти в провiнцiї! I хто тут вас цiнуватиме й може цiнувать? - молов комплiменти облесливий офiцер.

- Я рада жить i на провiнцiї... бо... бо що ж маю робити? Хочеш не хочеш, а мусиш.
- З вашим розумом, з вашою просвiтою, з вашою красою... Хто тут по вас? З ким тут вам дiлиться просвiтою й розважаться вольними часами? - так усе хвалив її офiцер.
- Не все ж для вашої столицi. Не можна ж i од нас одбирать все краще, - обiзвався один городянський "лев", встоюючи за честь провiнцiї.
- Не забувайте, що й Київ столиця, хоч i дуже давня, - обiзвався Кованько, - i Київ має право не все оддавать столицi пiвночi.

Оркестр подав сигнал до кадриля. Кавалери й дами заворушились, почали паруваться. Офiцер ухопив пiд руку Ольгу. Радюк одiйшов од колони й пiшов ходить кругом поза колонами. В однiм мiсцi вiн угледiв Катерину Воздвиженську. Вона сидiла з матiр'ю. Радюк не бачив її в танцях, бо її нiхто не запрошував до танцiв. Радюковi стало її шкода. Вiн сiв коло неї й почав розмовлять з нею.
- Я прочитала тi книжки, що ви принесли кузинi. Чудовi книжки! Чи нема в вас ще таких? Я дуже люблю натуральну iсторiю, - говорила Катерина.
Для Катерини неначе сонце зiйшло, як Радюк сiв коло неї. Ще нiколи кохана людина не сидiла коло неї так близько. Вона почувала всю силу краси й приємностi й була вже й тим щаслива. Вона почала розумно говорить про те, що прочитала, i бачила, що Радюк її слухав вважливо, дивився прямо їй в очi. Можна було бачить, що та поважна розмова була цiкава для неї. Сам Радюк бачив, що Катерина бiльше од Ольги пiдходила пiд його iдеал статковитої й розумної жiнки, що вона послухала б його поради, не дала б своїй головi зарости бур'яном,

читати