Завантажити

дiвчата на вулицi, i стояв до пiвночi, спершись на тин, дивлячись на хлопцiв, на дiвчат, слухаючи пiснi. Смiх i жарти, женихання й залицяння - все те причарувало молодого панича. Синє небо, засiяне зорями, тепло лiтньої ночi, пахощi з городiв - все те одганяло сон од його очей, розворушувало в серцi кохання, тривожило мрiї.

IX
Раз молодий Радюк нагадав карi Масюкiвнинi очi, ходячи ввечерi по садку. Другого дня вранцi вiн попросив у батька коней, щоб нiбито навiдаться до сусiд, до панi Високої. Але його думка прямувала проз двiр панiї Високої та до Масюкового хутора.
Павло Антонович звелiв запрягти пару коней в легенький вiзок i покатав з двора. Ранок був чудовий, ясний, теплий. Тихий вiтер з степу прохолоджував повiтря й обвiвав лице молодого Радюка. Конi весело несли легенький вiзок битим шляхом, перебiгли село й покатали степом. Радюковi так було легко на серцi, так радiсно серед зеленого степу, в чистому повiтрi, пiд ясним небом, що вiн розстебнув одежу, скинув картуз i почав спiвати пiсню.

Незабаром край невеличкого сельця з'явився хутiр панiї Високої, обсаджений тополями та вербами. Радюк зараз угледiв на городi панiю Високу, котра стояла мiж соняшниками, прикривши голову бiлою хусточкою.

- Не ставай же коло двора Високої! Борони тебе боже! Жени конi як тiльки можна швидше! - промовив Радюк до погонича.

Конi змiями покатали пiд тополi. Радюк скинув картуза i кланявся до панiї Високої. Висока щось кричала до його, аж її роток манячив здалеки, неначе кротяча нора. Потiм вона почала махать до його рукою, потiм зняла з голови бiлу хусточку й почала махать хусточкою. Конi понесли вiзок проз огород. Висока, побачивши, що її зовсiм закривають соняшники, вирвала здорову листату лободу й почала нею махать, показуючи на свою хату. Конi повернули вбiк, i високi соняшники та бур'яни зовсiм закрили од Радюкових очей панiю Високу. Радюк смiявся, i парубок смiявся, поглядаючи на панича.
Конi вбiгли в ярочок. На тiм ярочку вже видно було Масюкiв хутiр. Коло хутора Радюк звелiв погоничевi спинить конi коло здорового садка, встав з воза й пiшов навпростець через садок, звелiвши парубковi їхати кругом оселi на подвiр'я.
Старий густий садок розрiсся на ярку трохи не до самої рiчечки. Через гущавину не було видко нi хати, нi загород. Садок рiс собi на волi дико й буйно. Гiлля переплуталось так, що здавалось, нiби грушi ростуть на вишнях, а вишнi червонiють на яблунi, а яблука висять на бузинi.

Радюк перескочив через тин, ледве пролiз через кущi бузини, трохи не застряг в густому бузку, де кури крадькома неслись i навiть висиджували курчата, потай од хазяйки. Густi вишнi скинули з його картуза, били його тонкими гiллячками по лицi. Вiн мусив розводить руками гiлля й затулять лице й очi.
В садку якась дiвчина спiвала пiснi. Чудовий голос, чудовi поетичнi слова пiснi так i потягли до себе молодого хлопця.

Радюк почав тихесенько закрадаться, боявся зашелестiть листом, ледве ступав по травi та все йшов туди, звiдкiль розливавсь дiвочий голос мiж густим листом, неначе голос соловейка. Йому здалося, що спiвала якась сiльська дiвчина, бо голос, мотив, слова - все було щиро сiльське. Маючи звичай записувать пiснi, Радюк притулився до стовбура грушi, витяг книжечку й почав ловить на ноти мелодiю.
Записавши пiсню, Радюк побачив, що недалечке од його на вишневiй гiллячцi висiла луб'яна козубенька, почеплена за гiллячку ключкою, прив'язаною до дужки. Через густе зелене листя все просовувалась рука й кидала вишнi в коробочку. Рукав був закачаний по лiкоть, але пучка була бiла, маленька, сливе дитяча. На пальцi блищав золотий перстеник. Радюк поклав книжечку в кишеню й почав милуваться знехотя тiєю ручкою. Вiн виглянув знов i побачив, що на зеленiй травi стояли два маленькi черевички з нiжками, а на нiжках бiлiли панчiшки. Черевички все спинались на самiсiнькi кiнчики, неначе танець танцювали.
Радюк догадавсь, що то молода Масюкiвна рвала вишнi. Його серце дуже-дуже закидалось в грудях, жар ударив йому в щоки. А пишний дзвiнкий голос лився на його через листя так недалечке, що вiн неначе лицем почував трелi. Вiн ще раз виглянув з-за грушi, i через вишневий лист забiлiло личко, зачервонiв роток, свiжий, наче стигла вишня. Голос на час замовк, бо бiла рука вкинула в рот вишню, але знов пiсня почалась, гiллячка нагнулася, i Радюк побачив все Галине лице з чорними тонкими бровами, з тонким, неначе виточеним носиком. Темнi великi очi блиснули через лист, як блискавка.
- Ой! ой! ой! - крикнула сполохана Галя, несподiвано побачивши якогось панича за грушею. Коробочка з вишнями впала на траву. Вишнi розсипались, наче рiй бджiл. Гiллячка порснула вгору. Галя спереляку прожогом побiгла через садок i сховалась в гущавинi.
- От тобi й на! Сполохав пташку в вишневому садочку! - промовив сам до себе Радюк i почав збирать в козубеньку вишнi. Стиглi вишнi злипались китяхами, наче бджоли кругом матки. Радюк назбирав повну коробочку з верхом i пiшов через садок до двора.
Виходячи з вишника,

читати