Завантажити

голову й складались в корону на молоденькiй головi. В косах була одна рожа й два жовтогарячi гвоздички. Тi гвоздички робили чудо з її лиця, з її очей! Так вони приставали до лиця своїм червонястим листям i жовтими осередками!
"Яка ж вона ще молоденька, i яка вона вже гарна!" - подумав Радюк, дивлячись на тонкий стан i дрiбнi ноженята.

Довгенько балакали старi, випиваючи по чарцi, довгенько не виходила Галя. Їй хотiлось вийти, подивиться на Радюка, бо вона його полюбила од того часу, як побачила в Журбанях, але вона сама соромилась свого кохання, соромилась Радюка. Одначе нарештi вона таки мусила вийти й сiла коло матерi дуже близенько. Мати окинула її всю оком i почала нiби пригладжувать її голову, i так гладенько прибрану. При людях вона не насмiлилась поцiлувати й приголубить свою кохану доню.
- Чи ви пак знаєте, Павле Антоновичу, що в мене є вже стиглi яблука? - промовив Масюк.
- Певно, якiсь дуже раннi, коли поспiли разом з вишнями, - одказав Радюк.
- Сьогоднi сам пообривав; набрав цiлий кошик. Масюк вийшов i зараз вернувсь з здоровим кошиком невеличких, але зовсiм стиглих жовтих яблук. Вiн поставив кошик серед свiтлицi. Яблука посипались через край i розкотились по хатi. Нагинаючись, Масюк одслонив обидвi поли халата, з-пiд котрих блиснули бiлi сорочки. Матерi й дочцi стало сором.
- Треба було б подать на тарiлцi, - несмiливо промовила дочка й почала накладать яблук в тарiлку.
- Та пiди-бо та причепурись хоч трошки! - гукнула на Масюка жiнка. - Чи вже ж таки можна так ходить при людях!
- А мабуть, можна, бо менi в сiртуцi мулько. Коли б тiльки Ликерка не притарабанилась... ота повiтова кума.
Чи вiн в таку годину сказав тi слова, чи що, як у дворi загуркотiло. Собаки забрехали. Всi в хатi кинулись до вiкон. Пiд ганок пiд'їжджала панiя Висока, та сама Ликерiя Петрiвна, котрої так страхався Масюк. Простенький вiзок був засланий жовтим здоровим килимом з червоними лапатими квiтками. Килим спустився аж на заднi колеса, котрi немилосердно його шмульгали. Ликерiя Петрiвна обмотала голову бiлою вуаллю якось по-турецькiй. Вона гордовито сидiла на вiзку i, начепивши окуляри, дуже задирала голову вгору. Цiкава панiя Висока, побачивши, кудою прямував молодий Радюк попiд її городом, таки не втерпiла: звелiла запрягти конi й покатала до Масюкiв.
- Їй же богу, Ликерка прикатала в гостi, ще й у синiх окулярах! Дивись, жiнко, як вона гордовито позирав через окуляри аж на нашi виводи, аж через нашу хату! - промовив Масюк, заглядаючи в вiкно.
Тим часом панiя Висока миттю одкинула вуаль з лиця на голову i, невважаючи на свої дуже немолодi лiта, легесенько скакнула з вiзка, навiть не ставаючи на вiсь, аж погонич оглянувся й засмiявсь. Червоняста сукня Ликерина так i блиснула на сонцi на весь двiр.
В Масюковiй свiтлицi всi заметушились, забiгали.

- Та йди-бо та причепурись! Я ж тобi казала, що гостi будуть! - крикнула Масючка на чоловiка, котрий стояв серед свiтлицi й очей не зводив з червонястої сукнi панiї Високої.
Масюк побiг протовпом в кiмнату, аж поли летiли за ним слiдком. Масючка з дочкою кинулись разом до стола, щоб трохи поприбирать, потiм побiгли до кошика з яблуками й не добiгли. Дверi рипнули, i панiя Висока, гордовито дивлячись через окуляри на стелю, увiйшла в свiтлицю. На їй була довга з хвостом сукня ясно-вишневого кольору, котра неначе пашiла вогнем на всю свiтлицю. Товсто намотаний на головi бiлий вуаль прикривав чiпок з ярими квiтками. В такiм оригiнальнiм уборi вона трохи скидалась на туркеню. Побувавши з своїм капiтаном на Басарабiї, на Дунаї й навiть за Дунаєм, панiя Висока надивилась на волохiв, на туркiв i позичила в їх трохи схiдної вподоби до дуже ясних кольорiв в убраннi. Дуже ярi кольори таки добре ганджували її лице.

Висока йшла по свiтлицi тихо й пишно, розпустивши хвiст, мов та пава. В малих хуторах вона вважала себе за досить велику панiю i часто хвалилась своїм чином, її не дуже за те любили й смiялись з неї поза очi.

- Добридень вам, Олександре Остапiвно! Правда, несподiваний гiсть? Чи не правда моя? - промовила Висока та все чогось поглядала на стелю, а не пiд ноги, та й спiткнулась на кошик з яблуками.

- Доброго здоров'я, Ликерiє Петрiвно! - промовила Масючка разом з дочкою й Радюком.
- Чи це пак у вас їдять яблука до спаса? - спитала Висока, докоряючи й не дивлячись нi на кого.
Масючка трохи насупила брови й нiчого не одказала.

- О, їдять у нас яблука й до спаса, так само як i пiсля спаса, - весело промовив Радюк i з тими словами нахилився до кошика, взяв троє яблучок; одно почав сам їсти, друге подав Галi, а третє поклав на тарiлку i пiднiс Ликерiї Петрiвнi. Вона зобидилась...
- Що це ви, Павле Антоновичу! Чи маєте мене за малу дитину, чи що? Чи то ж можна, щоб я до спаса їла яблука? Ще й молодих панянок спокушаєте.

Галя засмiялась i зумисне почала їсти яблуко, потiм взяла й друге. Панiї Високiй та рiч зовсiм не сподобалась. Вона сiла на канапi й почала розвiрчувать голову з вуаля.
- Прошу покiрно до

читати