Завантажити

хтось iнший, її слухав. Вона його ждала, виглядала цiлий день у вiкно, не оступалась од вiкна, оглядаючи кожного прохожого.

Надвечорй у вiкнi майнуло Радюкове лице. Ольга насилу всидiла на стiльцi. Вона бачила, як Радюк не то що увiйшов, а нiби вскочив у хвiртку. Незчулась вона, як рипнули дверi i Радюк вступив у свiтлицю й подав нову книжку журналу.
Мати зараз вийшла з кiмнати, привiталась до Радюка дуже ласкаво, зараз навiть витягла з кабiнету Дашковича й привела його в залу.

- Яка я рада, що ви принесли менi нову книжку! - промовила Ольга, i її очi так i сипали iскрами, так i свiтились промiнням.

Радюк тепер тiльки придивився добре до Ольжиного лиця, до очей, до брiв. Лице було таке свiже й гарне, як та мрiя, що так негадано ввечерi нiби зацвiла квiткою й причарувала його серце i взрушила його душу.
"Боже мiй! яка випещена краса! якi чудовi оксамитовi брови, якi променястi очi!" - подумав Радюк i почутив, що таких очей, такої краси лиця вiн ще не бачив. Розмовляючи з Радюком, Ольга бистро кидала на його очима, а потiм помалу спускала їх додолу. Радюк ледве видержував магiчну силу тих очей. А Ользi так хотiлося сiсти за рояль i заспiвать української пiснi! Вона встала, перейшла залу проз самий рояль, потiм стала коло рояля, i поклавши два пальцi на клавiшi, зачепила двi струни, котрi стиха задзвенiли i поти дзвенiли, поки вона стояла й держала руку на клавiшах.
- Заграйте, будьте ласкавi! - насмiлився Радюк, нарештi, попросить її, i сам став коло рояля.
Ольга сiла, поклала руки на клавiшi й задумалась. Вона вибирала п'єсу, i швидко смутна мелодiя полилася по свiтлицi. Якби вона заграла веселої, то та мелодiя не так би Радюковi вразила серце. Смутна музика навела на його багато дум, взрушила серце, повне кохання.
- Моя Ольга вивчила недавно нову пiсню! - не втерпiла-таки сказать Степанида Сидорiвна.
- Яку пiсню? Може, яку українську? - спитав Радюк.

- Еге! - одказала вона.
- А заспiвайте, коли ваша ласка! - почав просить Радюк дуже ласкавим голосом.
- Я ще добре не вивчила, - тихо промовила Ольга й почервонiла.
Ольга взяла хапком прелюдiю й почала спiвати: "Ой полину, полину". Невважаючи на те, що в iнститутi вона не вчилась спiвать по-українськiй, вона перейняла щиро українську iнтонацiю, бо часто чула українськi пiснi од няньки й куховарки.
Вона спiвала дуже добре, тiльки українськi слова так перекручувала на руський лад, що Радюковi стало нiяково. Зате ж голос її, свiжий i молодий, промикувавсь з мелодiєю до самого серця молодого хлопця.

- Я назбирав багато пiсень по селах i навiть завiв вже в ноти. Я був би дуже щасливий, якби ви дали менi надiю прийнять од мене послугу, взяти мої ноти. Там є чудовi й оригiнальнi мелодiї.
- Принесiть, коли ваша ласка. Я дуже люблю музику, i хоч добре ще не граю, але вчуся щодня, - промовила Ольга.
Тим часом Дашкович, послухавши пiснi, згадав свої Сегединцi й розпочав розмову з Радюком про народ i українську народнiсть. Почувши те, Ольга злякалась: вона бачила, що батько одiб'є собi Радюка й не дасть i слова промовить до його. Степанида Сидорiвна, назираючи збоку, як добра наглядачка, зараз постерегла це й почала вмикуваться в розмову, щоб зробить розмову загальною для всiх. Вона почала розмову про жiноче питання. Радюк так i вхопився за те питання. Вiн почав доказувать, що женщина повинна мати однакове право з чоловiками як на просвiту, так i на мiсце в соцiальному життi, та усе обертався до Ольги, неначе там бiльше нiкого й не було.
- Коли в нас дiвчат не пускають в нашi унiверситети, то нехай заводять опрiчнi, жiноцькi, - так скiнчив свою розмову Радюк. - У нас з женщиною обходяться по-варварськiй, поставили женщину дуже низько просвiтою й наукою, неначе засудили її зумисне на завсiдню темноту й неволю.
- Ой нi, Павле Антоновичу! - обiзвалась Ольга. - Хоч нас не пускають в унiверситети, так нам не дуже й треба того! В нас є iнститути. Ми й не хочемо ваших унiверситетiв, бо iнститут все одно, що жiночий унiверситет.
- Як так, то нiчого й клопотаться, - одрубав Радюк.

- Таки справдi! - казала далi Ольга, обороняючи честь свого iнституту. - Хоч ваш унiверситет i вищий, я те знаю, але i в нас наука неабияк стоїть! В нас читають лекцiї вашi ж унiверситетськi професори...

- Та воно так! читають, але трохи iнакше.

- Хоч i трохи iнакше, а все не далеко од унiверситетського. Нам й Турман казала, що ми в iнститутi все одно, що в унiверситетi. В нас тiльки не достачає медицини та юриспруденцiї, а решта зовсiм, як у вас!
- А то хiба ж не значна рiч, медицина та право? Чом би пак жiнкам не бути медиками й юристами?
- Навiщо? - спитала Ольга, котрiй в iнститутi й на думку не спадало, що є на свiтi багато сирот i бiдних дiвчат, котрi були б радi шматковi хлiба.

- Сказати правду, я вперше оце чую, що iнститут все одно, що й унiверситет, - сказав Радюк.
- Атож! Ви так i думайте! Ми всi такої думки. Всi нашi iнститутки так думали, - сказала Ольга, - нам i Турман так казала.

Радюка

читати