9. Початок пошуків

Ми з друзями справді почувалися суперзірками. Такого подарунку від тітки я не сподівався. Подарунку, яким зміг насолодитися не лише я, а й мої друзі. Це втричі збільшує його цінність! Ясна річ, ми одразу ж потелефонували до Рити й подякували їй за такий класний сюрприз, про який ніхто, крім Марка, й не підозрював. Вона була рада, що нам це сподобалася, дала батьківські настанови і побажала удачі.

На вулицях було чимало людей, які вже активно святкували. Коли ми під’їжджали до центрального майдану, нам чотирьом стало трохи страшнувато, але Фенікс запевняла, що все буде добре. Наш лімузин виявився останнім у черзі до червоної доріжки. Перед нами було ще дві машини.

– Ми останні! – відчайдушно мовила Фенікс.

– То це кльово, солоденьке наостанок, – пожартував Марко.

– А я хотіла бачити, скільки випускників приїхало, – мовила Фенікс.

– Запевняю тебе, що в нас найкращий транспорт, – сказала Злата.

Я ж не слухав розмов друзів, а дивувався радісним крикам, що чулися на вулиці. Навіть не очікував, що в Малому Настополі може бути бал такого рівня.

Ось і нам час виходити.

– Зараз ми, – сказав я. – Хай нам щастить, ми маємо всіх шокувати.

Так і сталося. Щойно наш лімузин наблизився до червоної доріжки, натовп вибухнув оваціями. Напевно, люди подумали, що це справді приїхали якісь знаменитості. Якийсь чоловік відчинив нам двері, і з лімузину вийшли четверо випускників – двоє в чорному, двоє в білому. І знаєте що? Публіка ще дужче почала нам аплодувати.

«Ефектно я заявив про своє повернення в Малий Настопіль», – подумав я, коли нас зусібіч фотографували. На диво, страх минув і ми навіть почали насолоджуватись цим процесом. Посміхаючись, ми гордо прямували по червоній доріжці.

Вона вела до місць біля сцени, майже всі вони були зайняті іншими випускниками, теж вишукано вдягненими, але, правду кажучи, не такими стильними, як ми. Показавши свої запрошення грізним охоронцям, ми знайшли вільні місця і нарешті всілися. З першим завданням ми справилися на відмінно. Я б навіть повторив.

– Тут стільки випускників, – сказала Злата. – Напевно, приїжджі, як і ми з Марком.

– Тепер що? – спитав Марко.

– Тепер будуть виступи, а потім танець, – пояснила Фенікс. – Торік було набагато менше людей. Це, певно, все через Луї Чай.

– Навіть якщо ми з нею не побачимось, я вже не пошкодував, що сюди прийшов, – зізнався я.

– Ми з нею побачимося, – категорично заявила червоноволоса подруга.

Правду кажучи, виступи ми пропустили повз вуха. Так, звісно, помітили, що є двоє ведучих – чоловік і жінка, що вони вітають усіх присутніх із закінченням школи. Що періодично на сцену викликають якихось почесних гостей. Однак я не прислухався. Натовп гудів, аплодував, сміявся, кричав – це мене більше вражало. Емоції. А що їх викликало? Невже якісь сірі політики, що по-черзі виходили на сцену? Дивні активатори емоцій…

Але однієї хвилини погляди всіх людей на майдані мов приклеїлися до сцени і величезних екранів. Ведучий повідомив:

– А зараз на сцену, щоб привітати випускників, вийде леґендарна письменниця – ЛУЇ ЧАЙ!!!

Ось воно! Я зрозумів, чому тут були присутні всі ці люди. Вони, як і Фенікс, прийшли подивитися на справжню знаменитість. Майдан… Та не лише – цілий Малий Настопіль вибухнув нереальними оваціями. Крик був просто неймовірний. Наша Фенікс теж зіскочила зі свого місця і почала кричати, а Злата рефлекторно прикрила вуха руками. Моє і Маркове обличчя теж перекривило від таких децибелів.

Навіть коли на сцену вийшла добренька жіночка шістдесяти п’яти років у чорному костюмчику, з довгим волоссям, з де-не-де помітною сивиною, натовп не вщухав. На її носі були, як і колись, квадратні окуляри. На обличчі з’явилися зморшки. Вона виглядала старшою за свій вік.

– Доброго вечора всім присутнім, – сказала письменниця в мікрофон. Ще трохи покричавши, натовп нарешті затих. І я почув голос, який так любив колись слухати. Навіть подумав, що трохи заскучав за ним. Так, за такою дрібницею – але ж люди найбільше сумують саме за дрібницями.

Зробивши паузу, жінка продовжила:

– Дуже рада, що приїхала сюди, в Настопіль і в Малий Настопіль. Давненько тут не була. Хочу привітати всіх наших випускників! Ви закінчили школу і час задуматися над майбутнім. Кожен наш день починається з кінця попередньої ночі. Так от, це не кінець вашого шкільного періоду, це початок вашого життя. Хочу побажати, щоб у ваших серцях завжди було джерело енергії. Зі святом початку життя вас, дорогі випускники. Хочу нагадати, що з кимось із вас я сьогодні повечеряю під прекрасним зоряним небом на даху приміщення Ради. Буде незабутньо. Хай щастить усім, і не лише сьогодні, а й у подальшому житті!

Натовп знову шалено загомонів, і під цей гомін Луї Чай пішла зі сцени.

– Як прекрасно вона розмовляє! – натхненно сказала Фенікс. – І видається доброю. Це прекрасно, можна буде її багато про що розпитати.

– Ти спочатку затанцюй краще від усіх, – повернув Марі до реальності Марко.

– І затанцюю, – пирхнула дівчина.

– Ану тихо, я її знаю! – раптом озвався я. А все тому, що ведучий на сцені почав розказувати про підлітків, які зникли безвісти. І в одній із фотографій, продемонстрованих на екрані, я декого впізнав.

– А це Зоряна Мицик.

Це була дівчина, яка кілька днів тому продавала цуценят біля вокзалу. На фотографії вона була дуже охайна, не така, якою я її зустрів.

Ведучий продовжив:

– Дівчині сімнадцять років, і вона теж мала б сьогодні бути на цьому святі. Але чотири місяці тому вона зникла безслідно. Відтоді її ніхто не бачив. Якщо хтось знає, де її шукати, прошу повідомити міліцію.

– Це вона продала тобі Зорю? – спитала Фенікс, а ведучий уже почав розповідати про якогось хлопця, який теж десь пропав.

– Так. Вона ще проговорилася, що з власної волі покинула свій дім.

– Цікаво, чому? – задумалася Злата але ніхто відповіді, звісно, не знав.

– Ти маєш комусь про це повідомити, Луко. – сказав Марко.

– Обов’язково! – втрутилася Фенікс.

– Мені здається, що доки вона сама не захоче повернутися, то зробить усе, щоб її не знайшли, – сказав я. І в мене виникла краща ідея. Ну, я собі так думав тоді, що краща: – Завтра поїду і спробую її знайти. А якщо не знайду чи не впрошу її повернутися додому, аж тоді повідомлю міліцію.

Усі знизали плечима, і я це зрозумів як знак згоди.

Відтак ведучий оголосив:

– А зараз прошу всіх випускників, які бажають затанцювати Перший вальс і поборотися за титул Короля і Королеви вечора, прошу пройти разом із партнерами в актову залу Ради. Нагадую, що переможці будуть удостоєні честі повечеряти і поспілкуватися з нашою найголовнішою гостею – Луї Чай!

Публіка вкотре ошаленіла, а випускники, і наша четвірка в тому числі, підвелися і попрямували до святково обставленого приміщення Ради. Зала була дуже красива. Її прикрашав дерев’яний лакований паркет, дуже багаті червоні ґардини на вікнах, а на високій стелі виднілися золотисті люстри.

– Хвилюєтеся? – спитав я в друзів.

– Та ні, я думав, що мандраж буде більший, – зізнався Марко.

– То й добре, – сказала Фенікс. – Хтось із нас неодмінно має перемогти.

– Хай щастить, – усміхнулася до всіх Злата.

Випускники ставати парами в шаховому порядку по цілій залі. Фенікс міцно схопила мене за руку і потягла кудись усередину цієї юрби. На сцені розкрилася завіса, за якою був оркестр.

Дириґент змахнув паличкою, полилася чудесна мелодія – ось і все, тепер потрібно було лише віддатися ритму. Краєм ока я побачив, як всі в одну й ту ж мить закружляли у вальсі так злагоджено, ніби довго разом тренувалися. Ми з Феніксом теж вступили разом зі всіма, але кружляли чомусь в інший бік. Я помітив, що Фенікс дещо засоромилася. І, зробивши, напевно, десять вальсових кроків, я відчув, що вона наступила мені на ногу.

– Вибач, – шепнула вона.

– Та нічого, все прекрасно, – я спробував заспокоїти подругу.

– Яке прекрасно? Ми танцюємо не в той бік, що й усі!

– У цьому й суть, – пояснив я.

І Фенікс попустило. Страх і невпевненість з її обличчя зникли, з’явилось задоволення. Нарешті вона почала насолоджуватися танцем. Музика була задуже швидка і енергійна, як для вальсу, але все ж це був саме вальс. В якусь мить Фенікс забрала свою руку з мого плеча і перекрутилася біля моєї руки. Вона справді ловила насолоду від танцю. А потім в її рухах я впізнав… відгадайте, що? Я впізнав рухи з «танцю Яна Білого»! Посміхнувшись і довго не думаючи, я підтримав її ініціативу, і ми немов перенеслися на нашу річку, немов крім нас у залі нікого не було. Нам пощастило, що музика була така енергійна.

Деякі випускники навіть зупинилися і схвально витріщалися на нас. А ми, покружлявши трохи в «танці Яна Білого», усміхаючись і не соромлячись, повернулися в бальну позицію і продовжили вальс, уже разом зі всіма, в потрібний бік. Мені навіть здалося, що я почув схвальні оплески.

Ось танець і закінчився. Музика стихла, я обійняв подругу, розуміючи, що і з цим завданням ми впоралися по-своєму, але прекрасно.

– Усім дуже дякую, – сказав на сцені ведучий. – Шикарно затанцювали, а переможців я оголошу за декілька хвилин.

Оркестр знову почав грати, але цього разу дуже тиху релаксну музику. Ми з Феніксом повернулися до Марка і Злати.

– Ну, як усе було? – спитала у друзів Фенікс.

– Та нормально, гарна була музика, – зізнався Марко, а Фенікс почала описувати друзям, як затанцювали ми і чий танець «вклеїли» у вальс.

– Неймовірно, молодці! – зраділа Злата після розповіді подруги. – Хотіла б я це бачити.

Я вже хотів пояснити Златі, що це був такий собі миттєвий порив, але тут на сцену знову вийшов ведучий.

– Наша Луї Чай зробила свій вибір! – промовив він. – Ця пара проведе з нею прекрасний вечір, який потім згадуватимуть ще довго! Отже, нашими Королем і Королевою вечора стали… ВОНИ!

Секунду я не міг уторопати, але тоді зрозумів, що світло в актовій залі вимкнули і всі стояли в темряві. Усі, окрім нас із Феніксом – а нас освітив прожектор. Саме ми й перемогли – «танець Яна Білого» підкорив серце Луїзи Нечай, адже саме вона, зі слів ведучого, передовсім і вплинула на результат.

– Ви це змогли! Фенікс, ти домоглася свого! Вітаю вас! – почув я привітання брата. Марі Бадрак сіяла від щастя. А всі присутні почали нам аплодувати, де-не-де чувся навіть схвальний свист.

*

Ось так за один вечір ми з Фенікс змусили всіх про нас говорити. Про хлопчика-сироту і неформальну дівчинку, яка в школі була білою вороною. Не знаю, як усі дізналися наші з Марі історії, але кістки в цей вечір нам перемило чимало людей.

Я не встиг усвідомити, що відбувалося в наступні півгодини, Спалахи фотокамер, привітання різних людей. Знаменитостям гарно живеться, але одного такого вечора мені вистачило на все життя. Прийшовши до тями, я зрозумів, що вже сиджу за одним столом з Луїзою Нечай на даху міської Ради. Небо було все в зірках, і я не міг цього не помітити. Всівшись за круглий ресторанний столик із декількома свічками на ньому, ми почали знайомитися. Відрекомендувавшись, зрозуміли, що наша колишня вчителька абсолютно нас не пам’ятає і не має жодних підозр, що колись нас навчала.

– Я вас від щирого серця вітаю, – мило мовила Луї. – Ви принесли в танець дещо своє, і це мене підкорило.

– О, дуже вам дякуємо, – усміхнулася Фенікс. – Ми дуже хотіли з вами зустрітися, ви живий доказ того, що навіть з такої глибинки люди можуть претендувати на світову славу.

– Знаєте, дам вам пораду. Головне в житті – чітко усвідомити, до чого ти йдеш. І навіть якщо всі стверджуватимуть, що ціль недосяжна, не зупинятися.

– Чудові слова, – сказала Фенікс.

– Можу поцікавитися: ви пара? Ви так пасуєте одне одному, – мовила Луї. – Така дівчина ориґінальна і такий, на перший погляд, простий хлопець, але з іскринкою в очах. Ну чудова пара!

– Ні! – вирвалось у мене, і я навіть трохи засоромився.

– Ні, ми просто друзі, дружимо вже більше десяти років, – пояснила Фенікс. – Він для мене як брат.

– Тобто ви з першого класу вчитеся разом? Я так розумію?

– Ми навчалися в першому класі разом, потім я переїхав, але спілкуватися ми не перестали, – пояснив я. – Так і дружимо.

– Справді? Це дуже великий скарб – знайти справжнього друга, – запевнила Луї. Офіціант приніс тим часом кожному з нас по тарілці з першою стравою. – А в якій школі ви навчалися, Марі? Я так розумію, ви з Малого Настополя, а ви, Луко, приїжджий?

– Власне, ні, – сказав я. – Кілька днів тому я знову переїхав у Малий Настопіль. Ось почув про Бал, дізнався, що Марі хоче піти, і вирішив її підтримати.

– Мене зацікавило в цьому святі те, що кожного року всі знають приблизно, коли воно відбуватиметься, але точна дата стає відома лише напередодні, – зізналася Марі. – А коли я почула, що почесним гостем будете ви, я просто поставила собі мету з вами зустрітися.

– Це дуже приємно, – мовила письменниця. – Ви читач моїх казок? Чому ви так мріяли зі мною зустрітись?

– Так, вони мені дуже подобаються, – сказала подруга, а я трохи засоромився, бо не міг згадати жодної казки. – Але мене більше заманював ваш тріумф. Мені відоме ваше вміння розказувати захоплюючі історії. Знала, що вас навіть звільнили з роботи через це.

– О, – здивувалася Луї Чай. – Ви навіть знайомі з моєю біографією?

– Власне, ми з Лукою були навіть вашими учнями, – нарешті зізналася Марі. – Ви були нашою першою вчителькою.

– Невже? – спитала письменниця. В її очах читалося страшне здивування, ніби вона побачила десь позаду примар.

– Саме так, – як це не дивно, доволі різко мовила Фенікс. Вона не зводила з колишньої вчительки очей. Я не розумів, чому вона так різко почала розмовляти з письменницею. – І ми ПАМ’ЯТАЄМО всі історії, які ви нам розказували.

– О, Боже, – озвалася Луї. Я чогось не розумів. – Не варто було нам вечеряти.

– В якому розумінні, пані Нечай? – знову так само різко спитала Фенікс. – Ви шкодуєте про якусь історію, яку нам розказали?

– Не варто з’ясовувати те, що ви хочете з’ясувати, – мовила пані Луї до Марі.

– Дізнатися що? Марі, що відбувається? – не розумів я.

– Потім поясню, – сказала Фенікс. – Пані Нечай, ви самі розкриваєте всі карти. З вашої реакції очевидно, що ви ТАМ були.

– Це все дитячі вигадки, – опустивши голову, мовила Луї.

– Я дуже в цьому сумніваюся, – сказала Марі, і я, здається, вже здогадувався про що вони розмовляють. Але це маячня!

– Все зійшлося: ви пропали на кілька років, нібито були в Італії. Але маленький промах: розказали про справжні плани дітям. Думали, що вони забудуть. Але, як бачите, я не вірю в такі збіги. Не вірю, що після того, що ви нам розказали про Яловохус…

– О, Боже мій, ви навіть назву пам’ятаєте… Тихіше… Не варто втручатись у такі справи! – злякано мовила Луї Чай. – Чого ви від мене хочете?

– Щоб ви розказали всім правду. Якщо є таке місце, розкажіть про нього усім! – майже кричала Марі.

– Скажу вам одне, дівчино: забудьте все, що ви знаєте, заради свого ж блага, – тепер трохи різко почала говорити колишня вчителька. – З моїх уст ви істини не дізнаєтеся. Навіть якщо ви заговорите про це десь у ЗМІ, я буду з вами боротися. Ви не перша, хто це з’ясовував. Усі спроби були невдалі. Я завжди стверджуватиму, що я це вигадала просто перед тим дурним уроком! Ви не знаєте, що ви зачіпаєте, і підхід ваш геть неправильний. Годі! На цьому закінчимо! Дякую вам за вечерю! – рознервована Луї Чай підвелася, кинула ложку на стіл і пішла геть.

– Ви не можете так просто втекти від пояснень! – крикнула вслід колишній учительці Фенікс, однак та ніяк не зреагувала і за кілька секунд зникла. – Ну ти це бачив?!

– Я взагалі не розумію… – сказав тихим голосом я. – Невже ти її питала про острів щасливчиків?

– О, так, Луко, саме про нього! – не могла заспокоїтися подруга. – Ти, бачу, теж не забув цієї історії!

– І ти справді вважаєш, що він реальний?

– А ця розмова тобі нічого не довела? Чому вона так перелякалася, якщо йдеться про вигадану історію? – сказала Фенікс.

У мене був шок. Шок через те, що Марі Бадрак мала рацію.

*

Коли ми повернулися в актову залу, на нас усі витріщалися. Тривала вечірка, люди танцювали, на сцені грала вже якась група – і навіть її соліст дивився на нас, коли ми проходили повз сцену.

– Що там сталось?! – здивовано спитала Злата. – Чому Луї Чай так раптово поїхала геть з Малого Настополя?

– Не розумію, а ви як про це дізналися? – спитав я.

– Та про це вже всі говорять! – сказав Марко. – Що ви їй нагрубіянили. Це правда?

– Ну як сказати… – задумався я.

– Та вона взагалі якась навіжена, – бурно мовила Фенікс. – Не такою я її собі уявляла.

– Краще про це поговоримо вдома, – сказав я, бо побачив, що до нас прямує Мілана Ківа в червоному платті і з зачіскою, немов у Мерлін Монро. Поряд із нею в сірому смокінґу йшов Маркіян Вольвач, теж один з моїх дворових друзів. Підійшовши до нас, вони мило привіталися, Мілана навіть поцілувала мене в щоку, ніби ми дружили сто років. Я їх познайомив зі Златою і Марком, Фенікс вони знали.

– Гарно всі виглядаєте, – мовив Маркіян.

– Дякуємо, – сказала Злата за всіх. – Ти теж гарно виглядаєш.

– Прекрасно, я б сказала,– сміючись, мовила Мілана і обняла свого бойфренда. На це Злата тільки незрозуміло поглянула. – Вітаємо вас, Луко і Марі, з новими титулами. Це у вас вперше?

– Так, – сказав я.

– А я ще в школі двічі здобувала такий титул, – вихвалялася Мілана. – Нічого особливого, як то кажуть. До речі, якби не я, тебе б, Луко, тут і не було. До певної міри це і моя заслуга. Я ж сказала Іванові і Луці Савченку, щоб тобі занесли запрошення.

– Спасибі, бачиш, як усе сталось, – бовкнув я.

– Нічого, я б його з собою взяла, – мовила Фенікс.

– Це прекрасно, – знову засміялася Мілана. – А що там, до речі, сталося на даху? Кажуть, що Луї Чай просто втекла з вечері? Це правда чи вигадки дурних журналістів?

– Ну їй… е-е… – почав було я верзти знову якісь дурниці.

– Їй стало зле, – виручила мене Фенікс. – Ось така історія. Нічого особливого, як то кажуть.

– Печально… Ну, гаразд, ми йдемо спілкуватися з однією рок-групою, хочемо взяти інтерв’ю для газети, в якій працюємо. Гарного вам вечора, ха, – востаннє реготнула Мілана.

Утім, за кілька кроків вона повернула голову і мовила до Фенікс:

– А ти, Бадрак, нема слів, красуня просто!

– Ох, вельми вдячна, – саркастично мовила Фенікс, і парочка нарешті зникла з наших очей.

– Боже, що за люди? – не могла повірити своїм очам Злата.

– І не кажи, – погодився з нею Марко.

*

Наступного ранку мене нарешті ніхто не будив. Лежачи в ліжку, я думав про вчорашній вечір, передовсім про розмову з Луї Чай. Я чітко усвідомлював, що Фенікс має рацію і пані Чай щось приховує, – але хіба в нас час може існувати якийсь острів щасливчиків? Учора я хотів з Фенікс про це поговорити, але так і не зміг, бо весь час біля нас хтось був.

Невже моя казка дитинства – реальність?

Дивно, що кілька днів тому я й сам про це замислювався, але ще дивніше – що моя подруга Фенікс теж таїла в собі цю цікавість. І, як я зрозумів, дуже довго…

Якщо не зважати на всю цю історію з островом щасливчиків, учорашній вечір можна вважати вдалим. Я став Королем випускного Балу. Цілий вечір до мене підходили різні люди й вітали. Урешті, після танців, випивки і веселощів, десь о четвертій ранку ми з друзями поїхали додому на таксі. Я одразу ліг спати й оце щойно прокинувся…

Урешті я зателефонував Риті й розказав їй про вчорашній вечір. Вона дуже зраділа, дізнавшись про наш із Фенікс титул.

А на кухні мене чекала Зоря, і я одразу згадав про зниклу дівчину Зоряну. Взявши песика на руки, задумано почав кружляти вальс.

– Оу, я бачу, ти ще в образі!

Це прийшла на кухню Фенікс – іще заспана і сьогодні вже з розпущеним волоссям.

– Та я це… просто… щось… – пробелькотів я, ставлячи песика на підлогу.

Фенікс узялася заварювати чай.

– Та перестань, усе нормально, я теж зранку замріяно танцювала з платтям, – зізналася вона. – Ми втерли всім носа.

– Чуєш, – почав я, коли подруга подала мені бутерброд. – Як ти гадаєш, чому Чай так злякалася, почувши, що ми знаємо про острів?

– Поняття не маю, – сказала Фенікс. – Але десь є таке місце, я в цьому впевнилася. «Не зв’язуйтеся з цим». Може, їй просто шкода, що ще хтось прославиться. Я не знаю, але дуже хочу це з’ясувати.

– Але як таке можливо? Магія?

– Ну, магія чи не магія, але це так. Може, просто збіг обставин. Але повторюю: я в такі збіги не вірю. Тому й хочу з’ясувати, в чому секрет цього острова.

– І я хочу, – зізнався я. – Але мені здається, що це неможливо. У нас немає шансів.

– Та ні, чому ж, – мовила Фенікс. – Чай учора проговорилася, що були й інші, хто пробував вивести її на чисту воду. Для мене це вагома зачіпка.

– І як ти їх знайдеш?

– Ну, почну з інтернету, потім бібліотеки, різні архіви. Шляхів багато.

– Ти так серйозно на це налаштована? – спитав я.

– Якщо ти несерйозно налаштований, то краще припинимо про це говорити, – сказала Фенікс. – Я не хочу щоб ти сприймав мене за божевільну.

– Ні, що ти… Я теж хочу про все дізнатися… Просто ситуація справді божевільна, але я щиро тебе підтримую.

– Доброго ранку! Про що розмовляєте? – це Злата зайшла на кухню.

– Ну… е-е…

– Та про те, як танець Яна допоміг нам учора перемогти, – знову виручила мене Фенікс.

– О, до речі, треба йому подзвонити і все розказати, – запропонувала Злата і дістала мобільний…

*

Поснідавши, я вирушив у Настопіль. Так, я не забув про безпритульну дівчину, хотів їй допомогти. У мене навіть був план, як її знайти. Він спирався на збіг обставин, у які я, на відміну від Фенікс, вірю. Для мене це однаково, що не вірити в удачу.

Я взяв із собою Зорю. Хотів знайти якогось безпритульного й спитати, чи знає, де та дівчина, що продає цуценят. Мовляв, хочу купити ще одного песика. Зрештою, я не міг і уявити, як ця поїздка у висліді допоможе не лише Зоряні, а й мені.

Виїжджаючи зі своєї вулиці, я побачив, як бігає підтюпцем моя сусідка Агата Морис. Я показав їй великий палець, щоб показати: мені сподобалося те, що вона вирішила зайнятися спортом. Агата натомість показала мені середній палець – мовляв, похвал вона не терпить. Я засміявся і поїхав далі.

Біля вокзалу людей узагалі не було, навіть безпритульних. Я закурив і чекав. Сподівався, що рано чи пізно когось усе-таки побачу.

Чекати довелося довго і зрештою мені це набридло. Я, взявши Зорю на руки, сам пішов шукати бездомних. Блукав вулицями, проходив повз залізничні мости, але їх ніде не було. Аж відтак у провулку я помітив чолов’ягу в брудному одязі, що сидів на якійсь картонці. Спершу подумав, що, може, краще його не чіпати, та потім усе ж поборов себе і підійшов.

– Доброго дня! – голосно мовив я до безпритульного, але він, здається, не почув, і я повторив голосніше: – ДОБРОГО ДНЯ ВАМ!

– Га? Так? Що таке? – грубим баритоном відповів бродяга. – Чого ти розкричався?

– Вибачте, але не могли би ви мені допомогти?

– Допомогти? Я, напевно, остання людина в цьому місті, яка може комусь допомогти! У мене немає ні копійчини! – виправдовувався чоловік.

– Ні, ви мене неправильно зрозуміли, – сказав я. – Я хочу дещо вас спитати!

– Що? Я нічого не бачив учора вночі!

– Ні. Я хочу спитати, чи знаєте, де можна знайти дівчину Зоряну, яка торгує такими цуценятами, – я показав бродязі свого улюбленця. – Я просто хочу купити ще одного і ніяк не можу її знайти.

– Ой, хлопче, навіть не знаю, про кого ти говориш, – пробурмотів бездомний, повертаючи голову в інший бік. Я запідозрив, що чоловік лукавить.

– Чесно? А якщо я дам вам п’ятдесят гривень, ви нічого не згадаєте? – сказав я.

– Сто, – різко випалив безпритульний.

– Сто гривень? Чи ви очманіли?

– Або сто, і я скажу, де вона зараз, або йди собі, – чоловік був категоричний.

– Я згоден.

– Гроші наперед, а то я знаю вас. Скажу все, що треба, а ти тут же втечеш, – бурмотав бродяга. Я дістав дві купюри по 50 гривень.

– Решту віддам, коли скажете, – і я простягнув одну з них чоловікові. Він одразу взяв гроші й заховав у кишеню своє дірявої куртки.

– Вона в Церкві Святого Іванна Павла Другого, за чотири квартали звідси, завжди там сидить о такій порі. Підеш туди і знайдеш її. Якщо не знайдеш там, то шукай на закинутому заводі, он тому, – чоловік показав на велику споруду в кінці вулиці. Маючи надію, що бездомний мене не надурив, я віддав йому ще півсотні гривень. Подякував і пішов до машини.

Припаркувався біля самих бетонних сходів, які вели до великих дерев’яних дверей церкви. Церква була побудована з червоної цегли. Великі вікна з мозаїки додавали їй якоїсь могутності й урочистості, яку я відчув, ще сидячи в машині.

– Будь слухняною. Я зараз повернуся, – мовив я до Зорі і вийшов з машини.

Повільно піднявся по сходах, зайшов у церкву. Її своєрідна краса мене захопила, і я перехрестився та проказав молитву.

І дивний збіг обставин: щойно я закінчив молитись, я побачив ту, кого хотів знайти. Зоряна сиділа на одній із лавочок. Була не така бруднюща, як тоді, коли я її востаннє бачив, та все ж помітно, що волоцюга.

Я підійшов до неї.

– А ти не така й злюка, якщо в церкву ходиш, – сказав я, сідаючи поруч. І помітив, що в руках у неї були якісь фотокартки, а збоку – брудний рюкзак, напханий якимись речами. Дівчина здивовано і, як і минулого разу, з підозрою зиркнула на мене.

– Не зрозуміла, – буркнула вона. – Ти хто такий?

– Я Лука, у тебе песика купував, – пояснив я.

– І що? Набридла іграшка, і ти вирішив мені її повернути? – обурилася Зоряна. – Вибач, але…

– Ні, що ти… Зоря прекрасна, – перебив я.

– Тоді що?

– Я просто хочу з тобою поговорити, – почав я. – І впросити повернутись додому. Ти ж, виявляється, теж із Малого Настополя.

– Ох, я зрозуміла, – мовила Зоряна. – Ти вчора побачив мою фотографію на балу і сьогодні вирішив погратися в миротворця.

– Частково ти права, – погодився я. – Ти розумна дівчина, якщо тебе просто під носом не можуть знайти. Треба вміти стільки часу не попастися.

– Ох, дякую. Ти теж розумний, якщо знайшов мене з першого разу, – сказала Зоряна. – Але й трохи смішно вийшло.

– В якому розумінні?

– Ти трохи запізнився.

– Запізнився куди? – не розумів я.

– Я й без тебе вирішила повернутися додому. Сьогодні ж, – почала Зоряна. – Учора дивилася здалеку на тих всіх випускників і трохи їм заздрила. І жаль, що батьків я не переконаю в тому, що хотіла до них донести.

– Оу, – вигукнув я, розуміючи всю абсурдність ситуації. – А що ти хотіла їм довести?

– Що я справді хочу врятувати всіх тварин, – мовила дівчина. – Але так і не довела.

– Ну, всіх тварин і так не врятуєш, такий у нас тепер світ.

– Та я знаю. Ти просто не розумієш. Просто в мого батька власний притулок для бездомних тварин. І щовихідних вони вбивають їх, – розповіла Зоряна. – Присипляють і все. Я ж намагалася втовкмачити батькові, що так не можна. Що потрібно шукати власників для собак. А він навіть не слухав. Нічого не робить для того, щоб собаки знайшли домівку. Геть нічого.

– А моя Зоря? Вона теж з притулку? – спитав я.

– Ні, ці цуценята не з притулку. Я, на жаль, нікого з притулку не врятувала. Хотіла, але не вийшло. Тому з дому і пішла, – зітхнула Зоряна, і я вперше побачив, яка насправді добра ця людина. – Твоє цуценя народилося на вулиці, в собаки, яку я, так би мовити, прихистила. Ось у цієї…

Дівчина подала мені фотографію білого дорослого собаки. На фотокартці була і сама Зоряна – не така неохайна, як зараз, але було помітно, що дівчина вже живе на вулиці. Напевно, це було на початку її бездомного життя.

– Гарний собака, – сказав я.

– Так, – мовила Зоряна і шморгнула носом. – Я знала її власника, і він мені сказав, що хоче віддати собаку в притулок. І я взяла собаку з собою. Все ж це краще, ніж смерть. Хоча згодом вона все-таки померла, але залишила шестеро прекрасних цуценят, які я продала різним людям з надією, що вони любитимуть малих.

А потім сталось таке, чого я ніяк не міг сподіватися від Зоряни. Коли відтак я розказав про цей випадок Феніксу, вона навіть повірила в збіги обставин.

– Ох, Яловохус, гарна була собака… – пробурмотіла Зоряна, забираючи від мене світлину.

– ЩО? Ану повтори! – випалив я.

– Тобі погано? Я сказала «Яловохус», так звалася собака, – обурилася Зоряна.

– О, Боже… – тільки й вимовив я. А потім, щоб хоч трішки реабілітуватись, додав: – Просто дуже дивне ім’я як для собаки. Це ти її так назвала?

– Мені теж спочатку воно було дивне, але я звикла. Ні, її так назвав попередній власник. Макс, який хотів її віддати в притулок.

– Зрозуміло… А ти ще спілкуєшся з ним?

– Ну, як сказати… сьогодні бачила. Він щонеділі з восьмої до одинадцятої торгує квітами біля вокзалу. Там ми і познайомилися. Але чому ти про нього запитуєш?

– Та просто.

Зоряна, певно, подумала, що я якийсь божевільний, – але я не міг відійти від щойно почутого.

– Дякую, що хотів мені допомогти, але я сама вже все зрозуміла, – дівчина підвелася і вже хотіла йти.

– То давай хоча б тебе підвезу, теж їду в Малий Настопіль, – запропонував я.

– Ну, якщо тобі не важко. І якщо ти мене не зґвалтуєш.

– Боже, що ти таке говориш?! – пирхнув я.

– Та я пожартувала, – сказала Зоряна. – Ходімо.

*

Я порадив Зоряні не здаватися і все ж намагатися переконати свого батька. Те, що вона повертається додому, – не програш, а початок нових спроб. Ще порадив їй у майбутньому не тікати з дому лише через те, що батьки не роблять так, як вона захотіла. Мені взагалі здається, що Зорянині батьки так зрадіють її поверненню, що зроблять тепер усе, щоб вона більше не втікала.

До Зоряниного будинку я не доїжджав, вона попросила зупинитися неподалік. Попрощавшись, вона погладила Зорю на задньому сидінні й пішла. Я дочекався, коли вона зайде в будинок, і аж тоді рушив додому, здогадуючись про те, як зараз радіють її батьки.

У мене вдома була лише Фенікс, яка затіяла «недільне прибирання». Вона любила прибирати по неділях, я багато разів це чув від неї самої. Злата з Марком поїхали в Чорнодуб, адже завтра мали здавати документи на вступ до свого коледжу.

Коли я їй розповів Феніксу про собаку Яловохус, вона просто очманіла. Вона теж була переконана: якщо ми підемо по такому сліду, неодмінно про щось дізнаємося. Тож ми домовилися, що наступної неділі разом підемо на зустріч із продавцем квітів Максом. А на тижні побуваємо в міському архіві й бібліотеці, пошукаємо там. І я зрозумів, що нас це затягнуло.

Увечері Фенікс теж пішла додому, залишивши нас із Зорею знову самих. А я перед сном ще встиг прочитати черговий розділ татової книги.

читати