Завантажити

відкриття можна порівнювати з відкриттям Ейнштейном теорії відносності, атомної бомби та інших. До речі, вам відомо, що при розробці фізичної моделі устрою світу, він у визначенні гравітаційної моделі дійшов саме до цих, як їх... «напівшвидкісних вихорів». Переміщення у просторі і часі будуть керовані. Ми повернемось у 39 рік, врахуємо свої помилки. Світ зміниться... — наче божевільний не спинявся учень лідера Аненербе.
— Ні! — здається, це пролунало, як постріл з моїх вуст. Десь зовсім поруч озвалася дзвіниця, злетіла догори зграйка голубів… Два погляди двох світоглядів перетнулися.
— Тобто, що значить «ні»?! Вам не потрібен на руки бюджет цілої вашої країни в обмін на те, що ви, можливо, таки пригадаєте винахід, що вилетів з пам’яті?
Менш вольову людину такий тиск міг би похитнути. Гнучка людина зайшла б своєю психікою в глухий кут. Мене це все не ошелешило — мене це надихнуло.
— Ні! По-перше, як вилетів, так і прилетів...
— Тобто, ви відновили свій винахід? — Бренер, вже не керуючи собою, ухопив мене за руку.
Що за совині пазурі? Я витримав паузу, не по Станіславському, а наче замислився про вічне.
— Так! Відкриття поновлено, та тільки Творцю, а не мені, неуку, регулювати відносини між нашими світами: між Шамбалою і Агарті, між Атлантидою і Потопом, між добром і злом. Та і...
— Що? — начебто за останній подих надії ухопився останній аненербівець.
— Та і чисто по земному ніколи не зможу простити я вам загибелі обох моїх дідів у другій світовій…
— Дикуни... — прошепотів Бренер.
— Прощавайте. Йдіть у свою вічність. Пане Ковальській, далі проведіть вашого приятеля самі, я тут посиджу на лавці коло короля.
— Добре, добре, — пролопотів Наум.
Метрів сто ми пройшли мовчки. Здавалося, кожен думає про своє. Втім, у Наума були якісь свої плани:
— Слухай, тут за рогом скверик, поруч паркінг таксі. Вибач, що так сталося. Сам доберешся?
Я тільки кивнув у відповідь: щось мені підказувало, що ми ще побачимось.
За рогом був дійсно скверик. Паркінгу я не побачив. Знову якась вуличка. Церковне подвір’я з дзвіницею. Безлюдне подвір’я. Тут, у центральній частині Старого міста і церков, і дзвіниць більше десятка.
— Хело-у, — з двох боків цього чомусь у цей час безлюдного дворика до мене впевнено наближалися двоє молодиків — міцних горішків:
— Не бажаєте з нами на екскурсію?.. На нашу базу відпочинку? — вони впевнено, нахабно наближались.
— Готель «п’ятикутна зірочка»? — я вивчав ситуацію.
— Можна акуратно: легенький укол — ви засинаєте, а прокидання вже на базі! — я побачив, як зблиснув шприц в одного з нападників. До мене залишилось лише декілька кроків з кожної зі сторін.

— Гей, кролики! — це вже був Макс. «І чому саме кролики?», — промайнула думка. Та ситуація вже змінилась. Для нападників я був такий-собі підприємець: яке там прикриття. А тут...
Для Макса я був і старим приятелем, і робота зобов’язувала. А ще інстинкти. Інстинкт вбивати. За якусь мить Макс був поруч із тим, що тримав шприц. За ту секунду, що продовжувався замах руки зі шприцом, Макс дивним чином здійснюючи сальто над візаві, лупонув того по сонній артерії: клієнт вмить відключився.
Видно, цей удар був коронним — і «Зірваний ніготь» свого часу ним поклав не одного супротивника. Та за мить інший «горішок» вже встиг вихопити пістолет. Лише зняти апарат із запобіжника він не встиг: звідкілясь із-за комірця Макса в його горлянку вилетів точно направлений бойовий ніж...
Макс уперше на завданні захищав приятеля.
Колись була ситуація помсти за Джека — друга дитинства. Та тоді його не було поруч. Зараз я — старий приятель — був поруч. Макс посміхнувся.
— Все гараз-з... — він не договорив. Погляд перехопив щось: помилку. В цю мить він згадав урок Миколи Семеновича: «У «зірваних нігтів» не може бути двох помилок: перша — завжди остання». Ця помилка виникла через мене. Я миттєво глянув у той же бік, куди за мить перевів погляд мій друг-прикриття. Макс стрибнув у мій бік. Я зустрівся очима з Наумом: куля з пістолета з глушником уже летіла в моє серце.
Та її прийняло на себе серце Макса... Я підхопив його на руки. Цей погляд, погляд провини, викарбувався у моїй пам’яті назавжди…
— Прости... — останній подих він таки використав на те, щоб вибачитись переді мною, мовляв, — недогледів. А чи простиш ти мене, мій друже? Ці вихори...

— Не-на-ви-джу!.. — Наум це прогарчав, відокремлюючи кожен склад. Пістолет тремтів у його руках.
Мої очі зустрілися з очима Наума.
— Чи знаєш ти, покидьку, що я все життя ненавидів тебе! Чи знаєш це?! Я заздрив тобі! Бо тобі все давалось легко! Ти був на крок попереду!
Я мовчав. Вилиці трясло від зціплених щелеп. Серце завмерло. Якщо воно в мене ще було...
— Навіть дружина-красуня! Чому вона дісталась тобі! Слухай!..
Наума просто теліпало. Це було просто виверження людської чорноти.
— Слухай! Із ненависті та заздрості до тебе я домігся таки її! Ось так! Хоча б у чомусь я переміг тебе!

читати