Завантажити

Подивіться направо: ось будівля Європарламенту, — щось там белькотіла гід-перекладачка. — Кожен бельгієць мріє працювати у цій інституції: і престиж, і зарплата не оподатковується, тож виходить у середньому близько п’яти тисяч євро.
— Так, Брюссель — це столиця Європи і столиця Європарламенту, і столиця Нато... — продовжив я жартуючи.
— Ні, — миттєво зреагувала гід, — столиця НАТО — це Монс: ми туди прямуємо. Там розташувалась штаб-квартира Євроатлантичного альянсу.
— А які у вас національні страви найбільш популярні? — підключився зазвичай не такий вже й говіркий Макс.
— Насамперед, страви із морепродуктів. Я рекомендую вам покуштувати мідії з картоплею фрі.
Сказано — зроблено. Шлунки в країні з атлантичними вітрами наполегливо просили подбати і про них.
— Нам мюслі із фрі! Мерсі! — наскільки зміг, замовив один із членів нашої «делегації». Ще не розуміючи до кінця, що ж він таки замовив.
Продовження було, наче за сатириком Задорновим: спочатку перед кожним з нас поставили по такому собі горщику місткістю літрів зо три. Можна було б припустити, що в нього згодом напустять води для миття рук на місці. Аж ні: на дні таємничої посудини лежали запаковані серветки із присмаком цитрини. Щось тут не те. Замовлення у Бельгії не поспішають приносити, слушно вважаючи, що обід — справа серйозна, і клієнтам потрібно години зо дві попотіти над витворами шеф-повара.
— Месьє, а палити тут можна? — шкільною французькою запитав хтось із наших фанатів.
— Ні, у Бельгії цілковита заборона на паління у рестораціях, — наче відрубав, посміхаючись месьє офіціант.
Та за хвилин двадцять нам вже було не до сміху: те що ми замовили, принесли. Муслі, подавали нам у незвичному вигляді: кожному дісталась така собі двохлітрова каструлька із мідіями, що були у панцирах. Тож таця з серветками і була поставлена до цього блюда. Як з’ясувалося, вона мала призначення виключно для скидання тих панцирів. (Серветками, звісно, ми мали витиратись).
— Село!.. Смачно. Але сало краще!, — так резюмував наш гомінкий вболівальник Тоха.

Приємний обід і пізнавальна екскурсія затримали наш переїзд до Монсу аж до темряви. Втім, темряви на дорогах з одностороннім рухом я не помітив: через кожні два десятки метрів завзято світили чомусь цілком справні ліхтарі.
— А що у цьому Монсі є прикольного, такого собі містичного? — не вгавав ніколи не п’яний Тоха.
— О, Монс — володар однієї дивовижної історії часів першої світової війни, — наша гід-перекладачка заговорила із неприхованою таємничістю. — У серпні 1914 року, на початку першої світової війни, французькі та британські війська зайняли позиції поблизу Монса з наміром розгромити частини німецької армії. Та німці все ж таки у цих боях були значно сильніші.
Битва відбулася 26 серпня 1914 року: малесенький підрозділ британських сухопутних сил, маючи чисельність майже утричі меншу за атакуючих його підрозділів німецької армії, дивовижно уцілів. За свідченнями як офіцера підрозділу, так і «військових» із обох сторін, сталося неймовірне. У той час, коли британська рота відступала від Монса, їх наздоганяла німецька кавалерія. Офіцер—британець намагався знайти таке місце, де б його рота змогла зупинитись і прийняти бій. Але все ж таки кавалеристи їх наздогнали. Чекаючи неминучої погибелі, англійці повернулися до ворога обличчями і... побачили дивовижне: між ними і ворогом з’явилось військо ангелів. Коні німців — тварини із неабиякими відчуттями! — перелякались і розбіглися у різні боки. Дивовижно! Потім керівник німецької розвідслужби Фрідріх Герценвірт офіційно визнав: усі солдати німецької армії, котрі брали участь у цій битві під Монсом, стверджували, що вони дійсно бачили ангелів. Британці ж, зі свого боку, стверджували, ніби серед ангелів вони бачили одного із священних своїх покровителів: святого Георгія. Медсестри, на чиїх руках помирали британські солдати, отримавши смертельні поранення у битві під Монсом, розповідали про якусь дивовижну екзальтацію умираючих.
— Містика, — зачудовано резюмував Тоха.
— В’їжджаємо до Монсу, — аби розбудити дрімаючих туристів люб’язно повідомила наш гід.
— А це що за «червона зіронька» над будівлею, наче над московським Кремлем? — запитав я, розгледівши, що над шикарною будівлею якогось офісу виблискує в сутінках справжня рідна погляду п’ятикутна зірка.
— Не знаю, яке вона має відношення до Московського Кремля, але це і є головний штаб військ НАТО.
«Отакої! Це привласнення нематеріального активу!» — подумки почав жартувати я. Та на цьому жарти закінчились: озвався телефон. Дзвонив Наум:
— Вітаємо у Європі!
— Це я тебе вітаю, заморського лихваря! — не давши йому розвинути свій монолог, ініціативу європейця перетягнув я на себе.
— Коли зустрінемось?
— Слухай, сьогодні втомились від дороги. Давай, може, завтра — у центрі старого міста. Поспілкуємося. Не проти?
— Ok.

Поселилися ми у затишному заміському готельчику.
Ми з Максом, звісно, щоб не викликати ніякої

читати