Завантажити

напередодні виходу у відставку один мій давній приятель — полковник, запитав мене, чи немає у циркулярах з Центру вже нашої молодої республіки якихось даних зі спецпроекту «Зірваний ніготь». Я тоді не придав цьому значення: тут з фінансуванням, штатним розкладом розбиратися було потрібно, знову ж таки, з політичною кон’юнктурою в Україні, а про якісь там операції КДБ СРСР нехай думають високі чини у столиці. Так я тоді і відповів полковнику. До речі, спеціалістів такого рівня, мабуть, сьогодні у нашій службі на всю державу — один-два — не більше, а може і взагалі не має: це стара школа, яка будувалась десятиліттями, а була розвалена за..., — генерал в якомусь відчаї махнув рукою — мовою жестів це мало б означати, що з цим вдієш? Вже нічого не вдієш!..
— І яке відношення до роботи зі свідомістю людини могла мати ця операція (якщо вона взагалі існувала)? — поцікавився майор Дерюгін.
— Я не допитувався тоді полковника. Для проформи я запитав, а що воно за операція: часом, чи не хірургічна? Тепер розумію, що мій приятель тоді явно з’їхав з теми. Професіонал! Як і має бути — при звільненні, наче підписував «обхідний» за всіма незавершеними операціями пробив молодого шефа: чи відомо йому щось про це, і чи не залишилось якихось хвостів із тематики, яку вважав важливою і якою особисто займався. А як ні, то ні! В операції, можливо, були задіяні люди. Аси! Специ старої гвардії! А їх не можна чіпати ні за яких обставин! Це аксіома! Але слово, наче птаха, було випущено на волю, і вже закружляло довкола, зажило своїм життям.
Потрібно було щось сказати генералу, що не викликало б тоді бодай найменшого бажання займатися конкретикою.
І полковник лише філологічно обіграв назву операції: мовляв ще у восьмидесятих роках минулого століття пробували організувати групу із декількох спецагентів, які навіть такий біль, що виникає при не хірургічному зриванні нігтя, могли втамувати власним поглядом за дві — три хвилини, та залікувати закривавлене місце водою, на яку спрямують лише власний погляд. Генерал, починаючи дещо розуміти, глибоко зітхнув. Ні, він себе не виправдовував: мовляв, дійсно, тоді було не до цього. Час був не для креативу. Як справжній професіонал він чітко поставив собі «галочку» в особистому обліку: власна поразка. І як професіонал слушно вирішив: «Це вже історія. Не має чого зітхати. Треба відпрацювати, чи є бодай найменша зачіпка щодо цієї операції.»
— І на цьому розмова закінчилась? — перервав мовчання шефа Владислав.
— Пам’ятаю, після цього короткого філологічного обігрування словосполучення (а не операції!) «Зірваний ніготь» ми разом посміялись, покепкували з керівництва: мовляв, часом і такі нісенітниці вигадують. І на цьому все, — підвів риску Олександр Дмитрович. Ні. Він ні яким чином не образився на старого спеца полковника. Всі питання тільки до себе. Тоді видно я був не готовий сприйняти це. Але зараз я просто зобов’язаний виправити цю помилку.
«Зірваний ніготь, зірваний ніготь...», вже по своєму філологічно обігравав це словосполучення Владька, повертаючись додому з лікарні. Під’їхавши до яскраво освіченого у вечірній час Мак Дональдсу, він слушно пригальмував свою скромну «дев’ятку» перед червоним світлом світлофора. Та, мабуть, блискавка, що годину тому завітала до тенет свідомості генерала Крикуна, цього разу вражена яскравістю ілюмінацій транснаціонального ресторану швидкого харчування.
— Ти що, о....л!!!, — різкий оклик водія маршрутки, що на півкорпусу вилетів зі свого знаряддя праці, показуючи навіть дошкільнятам зрозумілою мовою жестів водію дев’ятки, котра ледь не в’їхала в нього, мовляв, у того «не всі вдома!», таки пробудив на мить втрачене відчуття реальності майора спецслужб.
Владька раптом зрозумів, що разом із нічим не підтвердженим припущенням, що такий — явно не хірургічним шляхом зірваний ніготь — він неодноразово бачив у одного свого старого приятеля, і можливо, цей приятель якимось чином мав відношення не тільки до словосполучення, а й до операції. Він натиснув на педаль газу і, лише дякуючи міцним словосполученням іншого ґатунку, що повертають до життєвого тонусу будь-якого слов’янина, уникнув небажаного ДТП.

* * *

Субота. Звичайно ж банька. Тільки тут, замість будь-яких привітань: «Добрий вечір, доброго дня! Та тому подібних», — на всі випадки лише одне привітання «З легким паром!». Як завжди, ми і цього разу прийшли втрьох: я, Владька й Петрович — наш старий — добрий приятель.
Владька цього разу був якийсь не говіркий і якийсь насторожений, як мені здалося. Аромати м’яти, евкаліпту, лаванди, розповіді про футбол, баскетбол, політику — все було, ніби, як завжди.
Та Владька таки мав щось своє на думці.
— Ну що, заходимо на сьогодні востаннє? — чи то запитав, чи ствердив Петрович. Хоч було зрозуміло: зазвичай ми більше ніж сім разів до парної не заходимо, а цей раз і був сьомим.
— А як тобі твій зірваний ніготь — не припікає? — на мій погляд, якось дивно повівся Владька: ніколи ані я, ані він не допитувалися у

читати