Завантажити

генерал явно вже йшов на поправку, і навіть те, що помилився — до палати, замість очікуваного капітана Суслова, ввійшов його «улюбленець» — майор Дерюгін — задовольнило читача аналітичних «оповідок».
— Заходь, заходь, Владиславе! — генерал піднявся зі старенького табурету (ну, не можуть у нас євроремонт у генеральських палатах залишити без елементів совкового реалізму) і зробив пару привітливих кроків назустріч гостю.
— Отакої! І ти із «цитрус-пайком»! — генерал, здавалось, ледь не давився реготом.
Владька широко відкрив очі. Він так і не звик до генеральських жартів, але однозначно розумів — що цього разу Дмитрович не глузує, а якось незвично жартує.
— Не зрозумів що таке «цитрус пайок»?, — генерал по-котячому, чи то по-ленінськи, примружив жартівливі очі.
— Ось, дивись! Зараз переважимо це і здамо нашим друзям із південних республік для перепродажу на ринку! — Крикун, наче на плацу, повернувся через ліве плече, здійснив два прискорених кроки («Ох, вже цей армійський вишкіл — нікуди не сховаєш») і рішуче відкрив тумбочку, яка, наче пічка, із того ж таки мультфільму «Двоє із скриньки» — втягнула плечі в очікуванні того, що ж буде? Крикун рішуче відкрив дверцята палати №3 «Діагностичного відділення лікарні», і за мить обоє від щирого серця реготали: у тумбочці вже було кілька кілограмів латиноамериканських лимонів та апельсинів.
— І звідки цей звичай: обов’язково до хворого нести цитрусові? — здавалося, генерала дійсно цікавить це глобальне стратегічне питання.
— Ну добре, добре, хлопче. Тягни до себе он того табурета, сідай вже, я пожартував: не буду продавати твоїх апельсинів. Зрештою, радий тебе бачити. Як здоров’я, як родина?
— Дякую, Олександре Дмитровичу, все гаразд. Здоров’я тримаю у нормі: щоранку бігаю кроси, обливаюся холодною водою...
— Ну, молодець... Але раптом зустрінеш мене з моєю дружиною — не розповідай їй про твої кроси та обливання, бо, щодо кросів не знаю, а під холодний душ може заставити щоранку бігати.
— Так ось хто над вами головнокомандуючий! А я думав, що всі вони у столиці! — Владька абсолютно несвідомо скористався нагодою товариського тону генерала і дозволив собі такий жарт «на межі панібратства».
Та генерал і не збирався дистанціюватись і щиро відповів сміхом на жарт майора: вже за мить сестрички-чергувальниці вдруге за декілька хвилин почули дуетний регіт.
— Бачу ти у доброму гуморі, а я думав, без мене всі показники завалюєте! — генерал таки не зміг не згадати про службу.
— Та ні, з показниками і звітами у мене все гаразд, — Владька на мить задумався. Таки «у служби» думки про роботу на рівні підсвідомості комплектуються і під час дружнього реготу: «Мабуть, зараз саме час запитати генерала про деякі мої припущення».
— Олександре Дмитровичу, можу я вас запитати про дещо?
— Дещо, дещо? Що це за термін? Якщо про золото партії, то на це дещо у мене відповіді немає.., — «хворий» таки не вгамовувався і продовжував іронізувати.
— Та ні, в мене це дещо трохи прозаїчніше. Я от собі якось думав: якщо тема «роботи із підсвідомістю» у наших візаві, зрозуміло, що існує вже декілька десятиліть, то невже нашу службу це раніше не цікавило і не здійснювалися якісь практичні кроки по створенню спеціального підрозділу з дослідження та можливого застосування надможливостей людини?
Генерал цього разу не захотів переходити в режим діалогу: ти майор — я генерал. Можливо тому, що кітель із погонами знаходився десь далеченько у затишній домашній кімнаті. Та і дійсно, Анісімов, все слушно запитує.
— Ти знаєш, Владиславе, я те ж над цим саме тут замислювався, коли два тижні був на відстані від адміністративної метушні. Напевно, із доволі високою ймовірністю, я можу припустити що за часів незалежної України наша служба цим не займалася. Принаймні, мені про це не відомо. А от що робилося у цьому напрямку за часів Радянського Союзу, то існують певні архівні матеріали, — генерал скосився на папку без надпису, що лежала на лікарняній тумбочці, і в якій знаходилась аналітична доповідна капітана Суслова, але, але... Це матеріали ще про сталінські часи, і не можу нічого конкретного сказати з того приводу — наскільки вони мають практичне значення сьогодні. Проте..., — та тут, наче невидима блискавка проштрикнула свідомість генерала. Мабуть, ця розслабленість, цей «дружній регіт» сприяли розслабленню свідомості і доступу до неї із потаєних резервів пам’яті цікавого спогаду. (От вам і мозковий штурм у дії!).
— Проте... Ти знаєш, можливо, щось таки тут і було, і зовсім поруч. Але, як завжди, за цією адміністративною метушнею не доходять руки до дійсно «роботи з родзинкою»...
— Що ви маєте на увазі?, — Владька почав відчувати, що ще трохи, і генерал, який таки напевно щось цікаве пригадав, може з’їхати з теми, щось не договорити тепер вже не гостю, а банально — своєму підлеглому.
Та генерал, невідомо чому, відчув потребу таки проговорити (як і має бути за схемою мозкового штурму) про те, що йому принесла блискавка:
— Якось

читати