Завантажити

Макса про його явно зірваний ніготь, а чого це зараз приспічило?
Та Петрович чомусь умить втратив будь-який гумор. Далі парилися майже мовчки.
— Ну що: по пиву? — традиційну процедуру вирішив оголосити Владька.
«По пиву...»
Я звернув увагу, що ці слова Петрович процідив занехотя.
Владька запропонував поїхати на «затвердження процедури» до нього: якраз відрядивши дружину з дочкою до Алушти, він «холостякував».
— Максиме Петровичу, а ти нічого не бажаєш у такому тісному колі прояснити деякі деталі твого таємничого минулого, — без особливої розминки Владька таки вирішив під пивко поговорити про «щось важливе», звертаючись до приятеля якось занадто офіційно. — Чи нам краще поговорити в присутності твого колишнього шефа —Миколи Семеновича?
— Таки докопалися, — Макс, здавалося, заглибився кудись у себе.
— О, хлопці, процедуру шанування лазні псуємо, — цього разу і я вирішив втрутитися в не зрозумілі мені запитання-відповіді.
— Та нічого, нічого. Вже не зіпсуємо…Це життя, — у словах Макса не було ні тіні якихось претензій до Владьки за його запитання. — Я знав, що рано чи пізно, прийдеться говорити на цю тему. То вже краще перед друзями, ніж перед «відірваними» солдафонами.
Я тільки стенув плечима, перевів погляд на Владьку, але той, опустивши-піднявши погляд, без будь-яких словесних коментарів дав мені знати: «Нехай говорить. Нехай говорить краще нам.»
— Якщо ви знаєте про Миколу Семеновича і про мене, то більше нам нікому зашкодити: нас лишилося тільки двоє із колишнього спецпідрозділу КДБ. Невпевнений, що можу розповідати деталі навіть вам…
— Ну хоч дещо: наприклад, вивченням яких саме надзвичайних можливостей людини ви займалися, як це використовували на практиці, — допитувався Владька.
— О, то ви дуже далекі від деталей. Знаєте, це таємниця іншої держави, якій я присягав. Її вже нема. Претензій до того, що вона зруйнувала моє життя — у мене також немає. Знаєте, як для близьких друзів, думаю, вам краще і не знати про те, про що я намагаюсь щодня забувати, а як працівникам СБУ? Навіть не знаю. Не думаю, що я хотів би повертатись на шлях, з якого зійшов.
— А може прийшов час, і саме твої знання, твій дослід може стати тим вкрай необхідним ланцюжком для розвитку військово-наукового напрямку не тільки нашої держави?..
— Охолонь. — Хоч офіційно, як ми знали, Макс був молодшим сержантом запасу військово-повітряних сил, але без будь-якої напруги зупинив Владьку — офіцера СБУ. — Ти чого від мене хочеш: сповіді? Наука, державність… Та солдафонство, навіть у вашій структурі, не тільки залишилось, а й вийшло на новий виток розвитку. Чого ти від мене хочеш? Зізнання про участь у таємних військових операціях? Чи у вбивствах «за наказом», навіть без використання вогнепальної зброї?
На якусь мить запанувала тиша: кожен думав про своє, та про спільне. «Можливо, колись такі дилеми стояли перед друзями мушкетерами: що має більший пріоритет — інтереси короля, королеви, чи міцна чоловіча дружба?»
— Гаразд, — знову молодший сержант запасу, випередивши двох офіцерів, перервав мовчанку. — Я так розумію, що на сто відсотків з’їхати з теми вже не є можливим. Але це життя. «Конторі» я не відкрию і десятої частини. Вам особисто, якщо сам буду бачити, що вам це потрібно, я стану в пригоді...
«Один за всіх!», — чомусь промайнуло у моїх думках.

* * *

— Заходь, Миколо Семеновичу, — генерал Крикун підвівся з крісла й попрямував до ветерана «органів».
— Олександре Дмитровичу, ти наче помолодів, такий прудкий!
— А що ти думаєш? Наших лікарів усі лають, а вони таки свою справу знають! Бач як підлікувався?!
— То, може, секрет не в лікарях, а в медсестрах?
— Ну, від тебе приховати нічого неможливо!, — підтримав дотепний жарт генерал, — Та бачиш: робота наша така — працювати з секретами...
Микола Семенович зрозумів, що генерал не просто так запросив його на «філіжанку кави».
— То, чаю чи кави?
— Дякую-дякую, Дмитровичу. Я саме на «Карсіл» перейшов, так що без кави.
— Ну, «Карсілу» у мене немає. А є одне запитання: таке собі, приятельське. Про «зірваний ніготь»...
Полковник у відставці тему зрозумів. І чітко, наче відстрелив, запитав у відповідь:
— Архіви?
— Ні, спогади. Просто пригадалось у лікарні, що ти сказав при звільненні. Я тоді промовчав. Ось тільки дійшло, — начебто жартував генерал. Але обом було зрозуміло: що це не жарти.
— Ну, а якщо немає ніяких архівів. То у чому інтерес? Хтось щось накоїв?
— Ні. Або я не знаю. Цікавість саме до «хтось-щось». Ми тут почали займатись подібною тематикою, а в нас по ній тільки один «молодий фахівець». От я і вирішив звернутись до тебе: чи не допоможеш із кадрами.
Пауза давила. Полковник розумів, з одного боку вірність професійного вислову: «Ми завжди у строю. У нас пенсіонерів не буває». А з іншого — «не нашкодь».
— Ще тоді, в КДБ Радянського Союзу, повноваження стосовно того, за яких обставин можна когось із групи засвітити, було покладено на мене. Я міг

читати