Завантажити

грішне, інакше чи покарав би його так Бог – бути схожим на людину і водночас так мало відповідати цьому високому Божому призначенню. Він хотів-було розпорядитися, щоб цьому одороблу винесли щось попоїсти з недоїдків учорашньої вечері, але потім, добре помізкувавши, прийшов висновку: ні, кожному своє, раз ця людина відповідає за свої гріхи, нехай вже відповідає до кінця, а що, коли я нагодую його й через це Бог, світила і вдача відвернуться і від мене?
Струпи – це щось настільки гидотне, що сучасному читачеві їх важко уявити. Скажу одне: Лазар був вкритий тим закам`янілим панцирем із цих бридких струп`яних наростів і пилу, які не піддаються ані найвигадливішій з людських уяв, ані перу щонайкращого з письменників. Щоб уявити Лазаря, мені достатньо згадати одного знайомого 88-річного дідуся, який ще досі живий і не миється вже три роки – зрештою, все тіло в нього почало чесатися, й аби зарадити сверблячці, він почав обмазуватися керосином – сверблячка минається, але ненадовго, однак помитися він так і не може – пори тіла його настільки вже змертвілі, що навіть у найбільшу спеку дідові вперто здається, що йому холодно. Єдине, що міг Лазар робити по-людському, так це лежати. Хтозна, що трапилося в його житті, і чи були в нього кінцівки, але пересуватися самотужки він уже давно не вмів. Не було й керосину, щоб, на кшталт того діда, змастити тіло й зарадити новим і новим хвилям страждань, що накочувалися на нього торнадами. Лазареві струпи, до того ж, були такими показовими, що крім тих двох посланих місцевим рабином добрих юнаків, які, огидно відвертаючи носа, підіймали й несли кудись ряднинку із тим, що ще вважалося Лазаревим тілом, ніхто не виявляв до жебрака ані уваги, ані милосердя. Все хороше, що доводилося чути Лазарю про себе вряди-годи, це були філософствування старійшин, які довго били над думкою, хто ж таки согрішив – Лазар чи його пращури? Врешті-решт, і це перестало вчуватися – зовнішній світ вперто почав кудись віддалятися, а довколишні речі вкривала все густіша пелена небуття. Спочатку щось трапилося із вухами, потім – з очима (чи в зворотньому порядку), і Лазар перетворився на створіння, що лежить і безперервно дивиться в невідомому напрямку, і лише груди, що раз-у-раз здіймаються, вприскуючи всередину життєдайні струмені повітря, видавали в ньому ознаки життя. Хтось може подумати: скільки розпачливих думок прокотилося в його розпеченій нещадним східним сонцем голові, як невірили його поневіряння, зрештою, яким сильним було у цієї нещасної людини бажання якомога швидше залишити цей світ! Але все було зовсім інакше. Лазар давно перестав рахувати дні своїх мук: він не знав ані дня, ані року свого земного помешкання (та й не намагався дізнатися). І навіть тоді, коли літо змінювалось осінню, для старого, якого почали класти вперто, начебто за якимось вишнім наказом, лише під одні ворота в селі, нічого не змінилося: наче в черепашому панцирі, йому весь час було холодніше чи навпаки спектоніше, ніж іншим – от і все, що можна сказати про його вікування, про пори року, які вітрами болю прокочувалися в ньому. Лазар, якому вряди-годи клали до рота шматок, що продовжував його поневіряння ще на кілька день, міг займатися відтепер одним-єдиним: він молився. Ще тоді, коли міг оглянути власну бридку струп`яну оболочку, Лазар чомусь незмінно пригадував, мов каменем закарбоване всередині нього, що життя на землі – це ще не все. І коли там, за стінами розкішного будинку, пригадуючи Лазарів чудернацький вигляд і невимовні, але такі пояснимі їм страждання, молоді і старі заходилися реготом, Лазарю на пам`ять приходили слова Давида, людини, ім`я якої шанувалося в його народі мало не як якесь божественне: «Нехай воскресне Бог, і розпорошаться вороги Його, і нехай від лиця Його повтікають Його ненависники! Як дим розвівається, так їх розвій, як топиться віск від огню, отак несправедливі загинуть перед Божим лицем! А праведні будуть радіти, і будуть тішитися перед Богом, і веселитися в радості будуть!» (Псалом 67:2-4). От про цю-то радість і мріяв, мріяв тією невідворотною, даною йому постійністю, нерухомий і зболений Лазар. Його вуста часом ворушилися, і якби не огидний запах від тіла й та міра зневаги, будь-хто, наблизившись до старого, зміг би почути: «Боже – Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води» (Пс 62:2).
Лазар, проте, краще від інших знав, що звинувачення земляків не випадкові: він і справді був грішним. Біль, пек, внутрішні спазми, постійні приступи відчуття, що от-от він залишить цей світ – відчуття ще болючіші від самого болю - не дозволяли йому повністю зосередитися на своєму Спасителі. Про Якого, Лазар чув із Писань, Лазар знав, що Він, Той Спаситель – живий. Та, що гірше працювала пам`ять, що тяжчими ставали його муки, то все ясніше, мовби на дисплеї комп`ютера, в незрячій голові Лазаря пломеніли слова, автором яких, здавалося з частотою повторень, був уже він сам: «Я так приглядався до Тебе в святині, щоб бачити силу Твою й Твою славу,

читати