Розпочну з ліричного відступу 

Знову пишу про книжку Степана Процюка, і знову ризикую викликати невдоволення окремих «покликаних», які звинувачуватимуть мене у приятельському протеґуванні. Не маю потреби спростовувати, все одно переконаних в одному не переконаю в іншому. Маю потребу говорити про книжку, бо героєм її є один з моїх авторів, до якого люблю повертатися, Василь Стефаник.

Про назву 

«Базилевс». Такою була первісна назва роману, яку довелося зняти, оскільки у Віктора Неборака є іронічно-сатиричний роман під такою ж назвою. Живемо у такий «засмічений» інформаційно вік, що й придумати щось нове важко. Назву « Помазаник» «забракував» видавець. Думаю, мав рацію. Щось було у ній претензійно-патетичного. Щодо остаточної назви «Троянда ритуального болю» – як на мене – по-символістськи красива і цілком в дусі Процюка, але, як не дивно, суголосна світоглядному й естетичному принципові самого Василя Стефаника. По-перше, троянда – улюблена квітка письменника. По-друге, весь роман «зітканий» із символічно-алеґоричних сцен, образів, наскрізним з яких є образ Троянди.

До першопоштовху 

Поверталися ми весною 2002 року зі спільної творчої зустрічі в Луцьку «гавтобусом», дорога далека, говорили про різне, і тоді я вперше сказав Процюкові, що він повинен братися за біографічний роман про Стефаника. «Чому я?», – недовірливо запитав Степан. «Ви близькі психотипом», – відповів я.

До питання про «гісторичну справедливість». 

Степан Процюк не є «першопрохідцем» у художньому освоєнні постаті Василя Стефаника. Найкращою документальною книгою залишаються спогади Василя Костащука «Володар дум селянських» (1968), з якої і сьогодні черпають найважливіші факти творчої і життєвої біографії письменника.

У 1989 році молодий дослідник творчості Василя Стефаника Роман Піхманець написав художній біографічний  роман «У своїм царстві...», де вперше белетризував біографію Василя Стефаника крізь призму його внутрішніх суперечок і долі героїв новел письменника. Однак надрукувати цей твір удалося – за мого настирливого домагання (себе хвалю, бо ніхто не похвалить) – аж у журналі «Перевал» (2006. – Ч.4; 2007. – Ч.1). Ще минулого року роман мав вийти окремою книгою у рамках обласної програми про підтримку книгодрукування на Прикарпатті, але через економічні причини затримався з виходом. Таким чином, Степан Процюк, який писав роман у максимально стислі строки, – з серпня по грудень 2009 року – вийшов на «фінішну» читацьку пряму Першим.

Я не буду порівнювати чи протиставляти обидва романи. Не казатиму, котрий кращий чи гірший. Обидва романи добрі. Вони просто інакші за підходом і творчою реалізацією: «джойсівська» манера «єдиного потоку» з майстерною, але дещо монотонною обсервацією творчих, психологічних і психічних особливостей письменника у Романа Піхманця, з вдалим переплетенням монологічного, мовного (літературного і діалектного) епістолярного, новелістичного контекстів у структурі роману, і експресивно-динамічною, рваною прозоритмікою у Степана Процюка. Що є спільного в обидвох романах, – глибинна правда психологічного портрету Василя Стефаника.

Нарешті, про Степанову версію Стефаниківського образу-символу

Степан Процюк дуже уважно поставився до всіх відомих і маловідомих джерел про Василя Стефаника. Листи, спогади, окремі деталі русівських бувальщин (частково допомогли консультації з Романом Піхманцем, Ростиславом Чопиком і мною; частково взяті із краєзнавчих книг Дмитра Мохорука зі Снятина), – використані якнайповніше. Фактографічних неточностей у романі Процюка немає (навіть оте сільське прізвисько Стефаника – «Проданів», оскільки у сім’ї діда Стефаника всі діти умирали, то чергове новонароджене немовля батьки «продали» циганам через вікно і «купили» через двері – характеризує уважність Процюка до найменших біографічних деталей). Тільки єдиний раз закралася «технічна» похибка, яку зараховую на свій карб, переглядаючи рукопис роману, пропустив: на сторінці 31 називається одна з доньок Кирила Гаморака – Ганна), на сторінці 125-ій серед доньок Гаморака називаються тільки Євгенія, Ольга і Олена.

Дещо тенденційно потрактований образ Юліана Романчука (сторінка 30), але цілком у дусі Стефаниківського сприйняття. Є також певні пропуски біографічного характеру, але вони не принципові й не впливають на розкриття художньої правди образу Василя Стефаника і його оточення.

Весь роман є переплетінням реалістичних і алегорично-символічних картин і образів. Рівень алегорично-символічний «прочутий» у Процюка інтуїтивно-глибоко. Це скалки, мозаїка картин, оцінок, історичних персонажів і внутрішніх переживань письменника, відчитаних і відчутих через контекст історичний, літературний, біографічний, що доповнився творчою уявою, психологічною правдою і переживаннями самого Процюка. Це така динаміка прозового темпоритму, що є потреба говорити про епіко-ліричний реґістр психобіографічного роману.

Цей роман читається швидко. Не тому, що такий легкий у сприйнятті. Просто співпали творчі хвилі Стефаниківського болю і Процюкової любови-розуміння внутрішньої трагедії «мужицького Бетговена». Окремі сторінки роману звучать як поезії в прозі (дивись хоча би завершальну сцену-акорд роману).

Маю сподівання, що роман Процюка знову поверне інтерес до постаті Василя Стефаника. А сам автор роману виривається за межі кон’юнктурного сприйняття чи несприйняття, доказуючи усім, і в першу чергу самому собі, що він досяг літературної зрілості і може говорити із читачем мовою високої літературної проби.

Я ставлю цей роман в один ряд із твором Романа Андріяшика «Сторонець», присвячений постаті Юрія Федьковича, за який письменник був відзначений Шевченківською премією.  А це означає, що роман Степана Процюка «Троянда ритуального болю» цілком вписується у номінаційний контекст цієї нагороди. Про це говорю вже сьогодні, й говорю цілком серйозно.