Що перекладацтво у нас занедбане і зринає випадково, без будь-яких програм і підтримки – державного чи меценатського, – очевидно. Ще іноді виправляють ситуації іноземні посольства, нечисленні закордонні інституції, фундації чи стипендіяльні фонди, розподілення яких теж є справою припадковою й здебільшого приватною. У цьому переконуюсь на прикладі поета і перекладача зі Львова Олександра Гордона, який вже більше десятка років спеціялізується на перекладах з польської поезії, має в своєму доробку цілий ряд книг (Віслава Шимборська; Богуслав Жураковський. Карловарські пісні (український і польсько-російський варіянт); Вацлав Костжева (український), Гражина Добренько (українсько-російський і полдьсько-російський варіянт), Божена Боба-Диґа (польсько-український варіянт), але так і не може вирватися на серйозні пропозиції з польської чи української сторін, хоча перекладач він серйозний, сумлінний і талановитий.

Окрім всього, Олександр Гордон займається ще й видавничою справою, і всі названі мною перекладацькі проєкти вийшли переважно або його засобами, або в львівському «Споломі». Можливо, це одна з причин, чому його перекладацького доробку фактично не видно на прилавках наших і так бідних українських книгарень.

Гражину Добренько Олександр Гордон вже перекладає давно, окремою книгою польсько-російське видання її поезій «Искусство жизни» вийшло у Львові 2007 року. Цьогоріч появився українсько-російський варіянт «Никифора Побідоносця», про який хочу трохи більше сказати.

Розпочну із естетичного боку.  Загальний вигляд непоганий, дизайнерське вирішення обкладинки оригінальне й просте водночас. Але є ряд зауваг, які треба на майбутнє врахувати. Насамперед до таких видань треба хоча би невеличкі передмови, де б сказати про самого автора і традицію, яку сповідує. Анотації довідникової все-таки замало: «Гражина Добренько – польська поетка і перекладач. Авторка книжок поезій  «Двоголосся» (1981), «Вірші з дрібкою іронії» (1988), «Лінія берега» (1995), «Мистецтво життя» (1996), «Страх висоти» (2001) ».

Краківський ландшафт культурний, географічний, історичний є домінуючим у творчості Гражини Добренько. А ще наскрізне екзистенційно-елегійне споглядання/проминання, якою особливо виповнена її поетична збірка «Мистецтво життя». Це дуже делікатний, внутрішньо-латентний культурний простір, що здебільшого перебуває сам у собі. І якщо й говорить елегійно-ностальгійно чи споглядально-промильно, то це той внутрішній поетичний крик, єдино можливий у варіянті ліричної героїні Гражини Добренько – інтелєктуалки, якої світ просто не бачить, бо занадто скромна, можливо портретно невиразна і тиха ця лірична героїня.

Остання поетична книга, яку написала Гражина Добренько – «Никифор Побідоносець» присвячена видатному українському художнику Лемківщини Никифору Єпифанію Дровняку (21 травня 1895, Криниця —†10 жовтня 1968), якого світ відкрив для себе ще з 1932 року, коли в Парижі відбулася перша виставка робіт цього геніяльно самородка-примітивіста з м.Криниця, де художник жив і помер.

У Польщі до творчого спадку Никифора ставляться з більшою повагою і пієтетом, аніж українці. І це є прикро, хоча й симптоматично для нас.

Саму книгу варто було проілюструвати хоча б деякими роботами Никифора, а також подати невеликий коментар, адже вірші Гражини Добренько є простором культурологічним, який природній для поляків і малознаний або незнаний для українців.

Наприклад: звідки рядовому читачеві знати, хто такий Тадеуш Шая (1925-1993), а се польський поет; чи кав’ярні Казімєжа – давнє польське місто, що стало єврейський районом Кракова; чи Костел Божого Тіла або синагога Темпель – культурні й релігійні пам’ятки старого Кракова; чи звідки знати, що Велика Ектинія  –  це рід молитовних прохань, які входять у православне богослужіння.

Все це речі необхідні при читанні поетичних книг такого ряду, якою є книга Гражини Добренько. Бо кожен вірш книги – це або настрій викликаний картинами Никифора (окремі вірші дублюють назви картин Никифора), або місця, пов’язані з ним. Або настрій і місця, пов’язані і близькі поетесі.

Відверто кажучи, такі книги не легкі для перекладу. Бо за позірно простою формою (а більшість польських поетів поділяють тезу Ружевича, що всі прості вірші наприкінці стають складними для сприйняття), відтворений багатий внутрішній світ художника і поетеси, наскрізний діалог їхній крізь простір і час. Принаймні, отой пласт культурологічний, історичний, глибоко національний, який сам по собі нібито є самодостатнім, і в принципі є таким, але потребує хоча би незначного проведення його лабіринтами.

Гражина Добренько – поетеса внутрішнього зламу і болю, десь її вірші у цій книзі є  авторськими стилізаціями під картини і настрій картин Никифора з його простим і нібито недбалим тлом і лубочними  кольорами веселки, які або розмиваються на картині, або домінує якийсь один з кольорів.

Мені видається, що такі книги добре доповнюють альбомні видання художника, якби такі вийшли, бо ця історико-культурологічна основа є тільки свідченням любови і бажання наблизитися до розуміння. Того, про яке колись Екзюпері говорив,  ще коли б люди знали, що у сфері природи людина може не тільки розуміти, але розуміти іншу людину. Якби вони тільки знайшли мову.

Никифор знайшов свою мову розуміння. Гражина Добренько, гадаю, втрапила у це розуміння, інакше б її книга не змусила мене шукати акварелей і малюнків Никифора, який все знав: «Не ставив собі запитань // Звідки ми? // Хто ми? // Куди йдемо? // Він про це знав» («Він знав»). Олександр Гордон доніс ці голоси, розширив межі їхнього порозуміння (хоча органічнішим був би польсько-український варіянт книги, а не українсько-російський). Такий творчий тріумвірат можемо тільки вітати...