Сергій Лазо – відомий поет, композитор, драматург, автор більше десяти книг поезії, популярних шлягерів, організатор і ведучий фестивалю «Джаз Без», – запросив читачів на «Концерт». У передмові письменник Андрій Курков називає перший прозовий роман С. Лазо «энциклопедией реальной поздне-советской юности». За жанром твір наближений до несюжетної  прози (щоденники, мемуари, невигадане тощо), де мирно сусідять  достовірність фактів і суб’єктивне їх бачення автором. І справді, гадаю, ця проза, в деякому сенсі, складніша за сюжетну, як для письма, так і для читання, але, на мій погляд, дає читачеві більше. У несюжетній прозі, як правило, присутня ориґінальна авторська концепція, певна, хай і не завжди чітка, ритміка , притаманний тільки їй  рОзклад і розклАд матеріалу, і,  як на мій смак, вона влучніша і повчальніша, ніж проза сюжетна. Повторюся –  це чисто індивідуально смакове ствердження.

Роман, про який мова, – захоплююче розповідання, у котрому без будь-якої натягнутості, невимушено панують начерковість, особистісні простір, час і смак, тобто, реально пережите письменникове життя-буття. Композиційне рішення не виглядає особливо складним, тому що автор «грає» самого себе, природно, з поправкою на зовнішні реалії  й деякий ухил до «фентезі-йності» Актуальність книги незаперечна, адже, за виключенням «декорацій», людські відносини не змінюються, і так само не зникає бажання посміятися над ближнім, поспівчувати невдасі (щоправда, це буває рідко коли). Тим більше, коли мова йде про миттєвості життя і молоді пригоди трохи романтика і гульвіси, трохи  філософа і прагматика, назагал, нашого сучасника: «  «А разве кто-то отменял дружбу, любовь, джаз Дюка Эллингтона или песни «Битлз»? Просто ли дожить до настоящего людям, родившимся во времена, когда не существовало ремней безопасности, джинсов, компакт-дисков, и даже Джексон был негром?» –  питає  у читачів  С. Лазо.

Чи відчуває письменник певну ностальгію, чи сумує за минулим? Авжеж, на радянський період припала його молодість і частина зрілості. Наративний стиль С. Лазо непередбачено принадний, іронічний  і вельми смішний, коли автор оповідає про «гомо советикус» (не забуваючи себе, батьків, друзів), і про «гомо постсоветикус». Принагідно, не заперечуючи скептиків, проминула епоха – не таке вже й тупий завулок. Автор роману пише про  покоління батьків:  «это поколение породило огромное количество людей, которые могут рисковать, решать проблемы и создавать нечто, чего до этого не было, просто не существовало.  У нас была свобода выбора, право на риск и неудачу, ответственность. В мире не семь чудес света, а гораздо больше».  Не можна не помічати, що сьогодні розгублені великі гуманістичні цінності. Більшість «гомо постсоветикус» не мають ідеалів, принципів, якихось табу.  Нормальних людей це засмучує направду. 

С. Лазо – письменник, котрий, зберігши  моральні  константи, прагне ушляхетнити новий час, не допускаючи категоричності, безапеляційності суджень. У нього не віднімеш навичок відмінної психологічної  школи, майстерного «шику» у володінні читацькою увагою. Склався значною мірою  цікавий щоденник осявань та оман такого собі нормального інтелігента, котрому нема чого приховувати, і який мав, має і завжди буде мати  ориґінальний погляд на речі, що його оточують. Зміст життя, яке проминуло, письменник розгорнув перед читачем у вигляді реєстра людей, місць, книжок, почуттів, думок тощо.   Назви розділів конче красномовні: «Великая коттоновая эпоха», «Пресли поют», «Дюк», «Звезда марксизма», «Крылья Пегаса».

Композицію книги добре тримає рух: автор об’єктивно і щиро відтворює молодий ритм  життя свого  і своїх героїв – оповідь динамічно і швидко змінює картини, тому читач не нудьгує, а має можливість відпочити і доволі посміятися. Справжня жива література високого класу, яка здивовує, зачіпляє, а інколи навіть протинає серце, щоправда, як кому!

С. Лазо невимушено і дещо лукаво себе цитує. Складається враження, що він вочевидь не вміє, чи не бажає бути серйозним. Самоіронія, сапопародія, гумор у нього – не фах, а світовідчуття, коли комічне з трагічним органічно співіснують поряд, не заважаючи одне одному. Життя, на думку Чарлі Чапліна, – трагедія, коли бачиш його крупним планом, і комедія, коли дивишся на нього здалеку. Гадаю, що С. Лазо не заперечить: у першому випадку –  це власне життя, у другому – твого візаві..   

У доброзичливій, приязній, дружній розмові письменника з читачем вельми важливий щабель прихильності, симпатії, і (не побоюся баналізму), любові, як показника адекватного висвітлення особистого життя. Впевнена, читача врятує від депресії інтимність і особливий шарм нової версії старого як світ сюжету ліричної історії кохання («Палата № 6 (больничная лирика); підкреслено пародійне зображення закордонної подорожі групи радянських громадян («Russoturisto»); камерність і поетичність вставних новел («Двое под солнцем»,  «Ночь потерянных вещей»).

Книгу доповнють розповідь автора «Сорок лет спустя… (Пол Маккартни в Киеве) и п’еса «Мы так любили «Битлз» (невеселая история, рассказанная нами о нас самих).

Одна з переваг пам’яті – від неї залежить насолода життям.  Тому знову  процитую Андрія  Куркова: «В  прозе Сергея Лазо нет грусти, нет тоски и ностальгии. В его прозе много света и много радости. Вот и я, дочитав последнюю страницу, еще долго пил вечерний чай и с радостью вспоминал свою юность. Возникло ощущение, будто заглянул в зеркало и увидел свое не такое уж давнее прошлое, увидел его как легкий романтический фильм, музыку к которому писали «Роллинг Стоунз» и «Битлз».

Зі втіхою приєднуюсь до вражень відомого письменника  і кажу – саме так! 

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом   «Грані-Т », магазином «Читайка» , літературним конкурсом "Коронація слова"    та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця». 

УМОВИ КОНКУРСУ