Розпочну з найголовнішого. Оксана Пухонська – талановита молода поетеса, яка вже видала дві поетичні збірки. Назва першої «Крізь вени Всесвіту» (2008), з передмовою Ігоря Павлюка. Друга ось ця, «Вогонь» називається. Вона вже мала захопливий відгук Петра Сороки, якого він надрукував на сторінках «Слова Просвіти» наприкінці 2010. Так розумію, Оксана отримала такий собі Новорічний дарунок від Петра. Свою захопливу оцінку Петро повторив і в книзі щоденників «На захід від спадаючого сонця» (Тернопіль, 2001. – с.134-135, «Очисний вогонь Оксани Пухонської»). Початок цієї рецензії запам’ятовується: «Поезія Оксани Пухонської свіжа й стихійна. А ще красива. Як і сама авторка. За таких поетів завжди трішки страшно. І тому, що поезія річ небезпечна, бо не відаєш, чи обійме, чи задушить (за Малишком), і тому, що талант, помножений на красу, це вже більше ніж вогонь – це вибух, бо поєднує у собі полум’я і порох ». Далі йдуть справедливі зауваги щодо впливу поезії Ігоря Павлюка на творчість Оксани Пухонської, щоправда з несподіваним висновком, що «Павлюк, і Пухонська уже прописані в історії літератури » (не зовсім зрозуміло, чим саме, – особливими стосунками, на які натякає Петро Сорока?). Петро Сорока – чудовий літератор, одна із найсвітліших постатей в сучасному літературному процесі. Але оця закоханість в Людину Петра інколи перетворює в необ’єктивного панегіриста… Хоча того ж Петра Сороку можна зрозуміти і, при бажанні, виправдати. Бо й сам Петро розуміє більше, аніж подає в самій книзі денників, хоча моментами проривається це розуміння, нехай і сказане іншими, зокрема Паскалем, і цитоване Петром в журнальному варіанті тих же денників: «Скоти не захоплюються один одним. Кінь не  захоплюється своїм товаришем. Не те, що між ними нема суперництва на перегонах, але це не тягне наслідку » (Холодний Яр. – 2010. – № 1. – С.48).

Але повернемося до Пухонської. Вона справді красива. А у вишиванці («Носімо українське!») бездоганна, як на українській іконі. Але цей вогонь української жіночої краси  поволи спалює і її… Чомусь мені так видається.

Вся книга – пристрасний монолог молодої розкутої красивої жінки. Вона страждає, але любить. Її люблять, але змушують страждати. Вона рвучка, мов Вітер; вона мінлива, мов Ріка; вона терпка, мов Полин; вона солодка, мов невинна дівоча Сльоза; вона «кровоточить Снігами»; саме вона є «печаллю Води» і «первородним Мітом»-Гріхом…

Весь цей портрет ліричної героїні чергової збірки Оксани Пухонської  є своєрідним рімейком її Первої книги і своєрідним перегуком із романтично-юним Ігорем Павлюком. Це навіть не книга, се пристрасний лист кохання з традиційним набором романтичної епістолярної атрибутики (Кров,  Душа,  Світ,  Час, Струни, Журавлі/Лелеки, Сльоза, Пісня, Зоря, Тиша, Вітер, Бунт, Вечір, Лета (Ріка вічности), Воскресіння, Журба, Полин, Гріх, Свіча, Доля (Курва, Відьма, Повія))…  Відверто кажучи, моє самолюбство  чоловіче теж би тішилося, якби хтось з молодих і красивих написав: «Ми з тобою сивіємо вдвох – // Ти волоссям, а я – душею… ».

Але при такій пристрасті й інтонаційно-настроєвій  імпровізаційности дуже обмежений світ художніх образів. Власне, не обмежений, а затертий до неможливого! Я розумію, якби це звучало в пісні (має рацію Петро Сорока, пісні Пухонської сприймалися б інакше, себто, на багато краще). Пісня – се особливий дар. Пухонська – сей талановитий вундеркінд українського романтизму, могла би стати автором справжніх пісенних шлягерів! Але – не віршів. І се вона або мусить зрозуміти, або повинна змиритися зі своєю ліричною вторинністю. Не кажучи вже про епігонство a’la Pavliuk (But ne But), себто, вона стоїть майже перед гамлетівським запитанням: «Бути чи не бути»…

Пишу сі рядки, і серце кров’ю обливається. Се ж яку я красиву жінку обідив…  Але втішає мене одне, попри зовнішню красу Жінки я вже вмію бачити внутрішню красу Поета. Я би не хотів, аби Оксана Пухонська між цим непростим вибором розгубила себе. Я просто хочу, аби вона зрозуміла, чого їй більше треба. І тоді нічого не зміниться. Краса нікуди не подінеться. Вона зазвучить, як висока Поезія.