З польської мови на українську перекладають доволі мало, мабуть, ще менше, ніж з української на польську. Проте сякий-такий рух є. З іншими ж країнами обмін літературними набутками або ж дуже куций, або взагалі відсутній. Українці живуть так, ніби весь світ їх не цікавить, не дивно, що й світ відповідає їм взаємністю. Більше того, українці поводяться так, мовби і самі собі нецікаві.

Нагадаю, українці - це ми з вами.

Войцех Пестка - поляк. І це його щастя. Йому не байдужі ні євреї, ні латиші, ні білоруси, ні навіть українці... Зрозуміло, що й поляки. За інших обставин сам цей перелік був би недоречним, оскільки національна приналежність - це не те, за чим автор у першу чергу ідентифікує людей. Більше того, можна було б сказати, що його цікавлять люди без зв´язку із їхньою національністю. Войцеха Пестку інтересують людські долі, у всій їх повноті, неповторності і трагізмі. Тільки й того, що у всіх тих людей, котрі потрапляють у поле його зору, національність відобразилася на долі безпосереднім чином. Саме національність визначала міру тих жорстких випробовувань, які випали на долю героїв книги. Майже для кожного з них національність була містичним прокляттям, що впало на їхні голови невідомо за які провини. Адже не можна переслідувати людину тільки за те, що вона народилася євреєм, українцем чи поляком... Національність ставала кармою. Цебто у причині їхніх страждань не було нічого особистого, якщо не брати до уваги те, що визнаючи свою приналежність до певної нації, вони засвідчували її певною поведінкою. Зовсім нічого не важило хороша ти людина чи погана, тебе гребли до купи за однією лише ознакою. Проте муки таки були особистими, а ще відповідальність. Кожен індивідуально відповідав за всю свою націю (один за всіх), проте не стільки за якісь конкретні її провини чи дії, як за те, що люди цієї нації сміють бути присутніми у цьому світі. Виглядало саме так. Хоч, безперечно, звинувачень озвучувалося чимало. Однак усі вони - правомірні чи неправомірні - були тільки підставою, необхідною формальністю, яка розв´язувала руки для агресії, яка начебто й виправдовувала цю агресію.

Герої книги Войцеха Пестки - живі свідки катаклізмів минулого століття, люди, котрі пережили божевілля світу. Це виглядало як апокаліпсис, якому нема кінця. Йдеться тут не тільки (чи не так) про Другу світову війну з усіма її жахіттями, скільки/як про ті збурення, які вона спричинила. Війна розпочалася і закінчилася, а людські поневіряння продовжувалися. Для когось, можливо, тільки розпочалися. Біди цих людей аж ніяк не вкладаються у маркери офіційно зазначених дат. Тому перед читачем відкривається панорама значно ширша - те, що не увійшло до історії війни, однак зазначилося у біографіях мільйонів людей. Так, можемо говорити про долі мільйонів. Однак письменник утримується від узагальнень, лише виокремлює, коли з велелюдного мовчання, коли із анонімного шумовиння, людські голоси і доносить їх до нас. Їх трохи більше десятка... Конкретні живі люди. Зумисне не називаю імен, а є серед них відомі не лише для своїх країн, але й за їх кордонами. Вони переповідають лише фрагменти свого життя, а перед нами постає кривава епоха. Для нас це вже історія (минуле, яке було не з нами, а тому його можна ставити під сумнів), а для них - все ще життя. Суб´єктивна правда цих людей надзвичайно переконлива. Усі ці монологи навіть не виглядають колажем, а наче пазли складаються у цілісну вражаючу картину. Здається, не було нічого, що було б за цих людей, усе тільки проти. І попри це вони здолали і пережили все, що їм належало. Але навіть після цього ніхто їх не має за героїв. Їх геройства були для всіх буденною і звичною справою. І тільки з волі Войцеха Пестки вони стали героями книги.

Я б не назвав Войцеха Пестку дослідником історії, який розробляє обрану тему. Для цього йому бракує холодного погляду і відсторонення. Виглядає так, наче ця книга не є збірником історій чужих для нього людей, а його особистою історією. Йому вдалося досягнути максимальної присутності у тексті (якщо уявити текст як простір) із мінімальним насильним втручанням у цей текст. Автор не просто співпереживає героям, цебто переймається їхніми життєвими колізіями, що для автора цілком природно; простежується зворотній і більш стійкий зв´язок, письменник впускає цих людей у своє власне життя. Але не як випадкових і тимчасових попутників, а як певну систему знаків, у чомусь навіть символічних. Правильне прочитання цих знаків здатне допомогти зорієнтуватися у нинішньому житті, зрозуміти деякі його особливості. Або ж навпаки - все тільки ускладниться: а ми яким боком причетні до всього цього? Адже ми живемо в часі, де все застаріває, ще не встигнувши утвердитися. Щодня з´являться нові технології, нові моделі... Сам нинішній день наполовину архаїчний. А тут ще ці голоси, ці люди, це живе послання з минулого...

Войцехові Пестці вдалося пов´язати це чуже минуле із нашим теперішнім часом, з сучасними подіями, переживаннями і станами свідомості. Зараз, як і колись, так само важливо не загубитися у цьому світі, не втратити себе. Життя людське позначене не так проблемою вибору, як питанням самосвідомості та ідентифікації. Усі ми, коли йдеться про наше майбутнє, безперечно, можемо надіятися на зустріч у раю. Зостається тільки оперти цю нашу надію на ґрунтовні підстави.