Невеличка за обсягом книжечка (проте наповнена вщерть змістом) «Моя Шевченкіана» присвячена 200-річчю від дня народження  Кобзаря. І в усіх одинадцяти творах — оповіданні, шевченкознавчих розвідках, краєзнавчих матеріалах та рецензіях ми зустрічаємося з реальними випадками, що траплялися в житті Тараса Григоровича, до того ж – пов’язаними з його перебуванням у Чернігівському краї.

Вже перше оповідання цієї збірочки «Така твоя доля, Тарасе…» інтригує своїм сюжетом, живою та легкою мовою. Взяти ось хоча б такі рядки:

«Тарас повернув із Чернігівського шляху за крайні містянські садки і городи, де височіли могили. Він побачив їх уперше того тихого надвечір’я, коли кілька днів тому в’їздив у містечко, де його з обіду чекали привітні господарі брати Лизогуби – Андрій та Ілля Івановичі. Відтоді його не полишала думка змалювати могили.

Присів на жердину поломаної огорожі край чийогось городу, розгорнув теку, торкнувся олівцем паперу. Вже перші штрихи розбурхали уяву художника… Вчулася враз давня і тужлива пісня, привиділася чумацька валка на тлі високих могил. Поволі ступають натомлені воли, котяться важкі вози із сіллю, а та пісня чумацька все дужче крає душу… І постає все те на цупкому папері».

Ось так майстерно описує автор про перебування Тараса Шевченка в Седневі, розповідає про долю дещо дивакуватого, але доброго чоловіка – Григорія Мірошникова, якого звали Грицем Золотюсіньким і котрий сам передбачив свою передчасну смерть… Як доречно зауважує автор книги, сучасники не залишили жодного письмового свідчення про те, що Тарас Шевченко, приїжджаючи до Седнева, зустрічався з цією людиною, яка згодом була похована на цвинтарі біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці і на кам’яному хресті над могилою донедавна можна було прочитати: «Тут спочиває прах доброї людини Григорія Мірошникова». Та, відверто кажучи, не так уже й важливо – зустрічався з Грицем Тарас Григорович чи ні. Головне, що седнівці й досі вірять, що ця зустріч відбулася. А прочитавши це оповідання не повірити в те просто не можна.

Як відомо, Шевченківська тематика здавна цікавить Володимира Сапона. Цьому він присвятив чимало своїх творів, у тому числі й віршів. Ось рядки, взяті з цієї ж книжки:

І він перо в своїй сльозі зігрів,

Весну відчувши в зимнім Петербурзі,

І він згадав, як повертались бузьки

На Україну, й раптом прояснів

 І враз палючим словом втамував

 Болючу спрагу зустрічей, повернень.

І знову плакав, й сльози, наче терен,

Ховав од себе в вишитий рукав.

Не залишать байдужим читачів і шевченкознавчі розвідки «Наш отаман Гамалія…» та «Гусар із козацького гніздов’я». В першому з них йдеться про російського вченого Платона Яковича Гамалія, про одного з предків якого Кобзар писав:

Наш отаман Гамалія,

Отаман завзятий:

Забрав хлопців та й поїхав

 По морю гуляти…

«У сорок з гаком років, – пише автор, – хворий Платон Гамалія переїхав у село Лисогори Борзнянського повіту – нині це Ічнянський район. Тут він і похований. Довгий час нашим сучасникам не була відома навіть могила вченого. Лише сорок літ тому її вдалося віднайти. З ініціативи студентів Миколаївського кораблебудівного технікуму на ній встановлено оригінальний пам’ятник-стелу у вигляді вітрила на постаменті, на меморіальній таблиці напис: «Видатному вченому-академіку Гамалії Платону Яковичу (1766–1817) від вдячних нащадків». Шевченку ж розповів про свій рід його родич Яків Гамалія. Отже поетів Гамалія не узагальнений образ, як йдеться у коментарях до поеми, а конкретна історична особа.

Не менш захоплююча й інша розвідка Володимира Сапона – «Гусар із козацького гніздов’я». В ній йдеться про Захарія Солонину і його рідню. Цей відомий український козацько-дворянський рід бере початок від Дмитра Солонини, котрий народився на початку XVII століття і, згідно із сімейною легендою, був Брацславським полковником. Його син Костянтин був наказним Київським полковником. Вже тоді, як зазначає автор, Солонинам «пожалувані» великі маєтності на Остерщині, зокрема, згодом, універсалом гетьмана Івана Мазепи від 2 січня 1696 року їм віддано у власність кілька сіл. Починаючи з кінця XVII століття і майже протягом позаминулого століття Солонини були предводителями дворянства Остерщини, обіймали інші високі посади у своєму повіті. Саме Захарій Солонина був останнім, хто спілкувався з Шевченком перед його арештом і подальшими засланням, а його дружина Марія Григорівна — однією з перших, хто привітав поета з довгожданою волею.

Безсумнівно, викличе інтерес у читачів і краєзнавчий матеріал «П’ять днів у Ніжині». Так само, як і в автора цих рядків, молоді роки якого, як і у Володимира Сапона, пов’язані з цим містом (свого часу навчалися в педінституті). Так ось у цьому матеріалі Володимир Сапон пише: «Та найбільш відомим для Тараса Шевченка Ніжин був своєю гімназією вищих наук князя Безбородька, відкритої 1820 року, в якій навчалося багато його друзів і знайомих – Євген Гребінка, Аполлон Мокрицький, Віктор Забіла, Нестор Кукольник, Василь Тарновський, Яків де Бальмен, Олександр Афанасьєв-Чужбинський…

Зрештою, випускником гімназії був і Микола Гоголь, з яким Шевченко так і не познайомився, висловлюючи пізніше з цього приводу жаль, зокрема, в листі до небайдужої для нього жінки Варвари Рєпніної: «Перед Гоголем должно благоветь как перед человеком, одарённым самым глибоким умом и самою нежною любовью к людям!»

А в краєзнавчому матеріалі «Тарасова Масляна» йдеться про перебування Кобзаря в Чернігові, куди він приїхав увечері в неділю 24 лютого 1846 року. В цьому творі яскраво виписані місця, де перебував Тарас Григорович, з ким зустрічався. Дізнаємося, зокрема, що першого дня в Чернігові два поети – Тарас Шевченко і Олександр Афанасьєв-Чужбинський – пішли до Будинку дворянських зібрань на Валу, де ще зранку почалися урочистості з нагоди проводів Масляної. Афанасьєв-Чужбинський потім згадував: « Нам дуже цікаво було увійти до товариства, де не сподівалися побачити жодної знайомої душі, а Тараса особливо цікавило: чи не причепиться хто-небудь до нього через шапочку (як це було кілька днів тому в Ніжині). Та ніхто не причепився, а я несподівано зустрів двох давніх приятелів, і швидко звістка про Шевченка розійшлася по залу. Але Тарас Григорович, познайомившись з кількома своїми шанувальниками, незабаром поїхав, і вони десь проводжали Масляну».

Тими шанувальниками, як зазначає Володимир Сапон, були брати Ілля та Андрій Лизогуби з містечка Седнева. Власне, вони були знайомі заочно. Ще у грудні 1844 року Варвара Рєпніна писала Тарасові Григоровичу про Андрія Івановича: «Шкода, що ви не знайомі з Лизогубом, з яким гарячим почуттям він оцінює ваші поеми і як жалкує, що особисто не знайомий з вами».

Та все ж зустріч з братами Лизогубами відбулася. Дещо пізніше – у березні 1846 року, коли він прибув до Седнева і провів там неповні два тижні, на які випали і Великодні свята. Про це автор книги розповідає у розвідці «Дві седнівські весни». До речі, вдруге Тарас Григорович побував у Седневі роком пізніше, теж весняної пори, і прожив тут від перших чисел березня до перших чисел квітня. Цей приїзд, як пише Володимир Сапон, був особливо плідним у його поетичній творчості. Тут він переписав до окремого зошита збірку «Три літа». Сьомим березнем датовано написану тут поему «Осика», перероблений варіант якої відомий під назвою «Відьма». А вже восьмим березневим днем позначено передмову до другого видання «Кобзаря», якому не судилося побачити світ.

«Про перебування в Седневі Кобзаря, – зазначає автор, – нині нагадують і встановлені тут йому пам’ятники, і давня Лизогубівська садиба, і тінисті алеї довколишнього парку. На жаль, уже кілька років немає старої липи у тому парку, яку не одне покоління седнівців звало Шевченківською – на її місці росте молоденьке деревце».

«Шкода того барвіночка…» – так названо матеріал про Ликеру Полусмак – про цю останню, недовгу любов Тараса Шевченка, що принесла йому і короткочасну радість, і гарячі сльози. У селі Липів Ріг, що біля Ніжина, й досі переказують події тієї драми, слова очевидців про неї. Росте і дуб Шевченка, хоча він тут ніколи не бував. Ликері Полусмак Тарас Григорович присвятив кілька віршів. Серед них і такий:

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив… Поморозив…

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

Додамо, що померла Ликера Полусмак на початку 1917 року в богодільні у Каневі і похована за три кілометри від Чернечої гори, де знаходиться і могила Кобзаря.

Княгиня Катерина Федорівна Кейкуатова, портрет якої свого часу створив Тарас Григорович, як зазначає автор, народилася у Седневі в сім’ї відставного штабс-капітана Федора Бутовича. Разом з молодшою сестрою закінчила Одеський інститут шляхетних дівчат. Але саме тоді померли і батько, і сестра. Як жити далі, адже за матір’ю та за братом Яковом, вчителем, залишалося лише півсотні селян у сусідніх Черниші і Хотівлі? Отоді й вирішила Марія Яківна віддати дочку за багатого вдівця з Бігача (село, що в нинішньому Менському районі – П. Н.). Нещасливою виявилася доля молодої княгині – вона також невдовзі померла, народивши доньку, яку теж назвала Катериною. Князь же одружився втретє.

«Упродовж тривалого часу, – закінчує свій твір Володимир Сапон, – дослідники творчості Шевченка билися над розгадкою – кого ж він намалював у Бігачі? Називалося кілька жінок із родини Кейкуатових. І лише майже півстоліття тому відомий шевченкознавець з Петербурга Петро Жур документально встановив – на портреті Катерина Кейкуатова, жінка трагічної долі, яка не питає, хто ти – княгиня чи просто селянка…»

У розділі «Рецензії» знайомимося з матеріалами – «Про «Шевченківський календар» і його автора», який створив письменник Олександр Деко (нині мешкає в Ізраїлі) і «Тарас із… сокирою» – про виставку чернігівських митців, присвячену ювілею Кобзаря.

Ознайомившись з новою книгою «Моя Шевченкіана» ще раз переконуєшся, що письменник і краєзнавець Володимир Сапон перебуває у творчому піднесенні і неспокої, пише твори, які зацікавлять численних шанувальників його таланту.