Проза Степана Процюка вражає читача складними метафізичними пошуками, психоаналітичними екскурсіями у сферу підсвідомого, відшліфованістю та вишуканістю стилю. Творчість письменника слід сприймати крізь призму алегорій, символів, що нерідко мають міфологічну етимологію, відгомін реліктів колективного несвідомого, містичних візій. У сукупності – це «хай левел» для реципієнта, що без певного рівня літературного досвіду та інтелектуального (та духовного, якщо хочете) розвитку не здатен адекватно відчитати закодоване.

Насиченістю міфологічних образів, нашаруванням символів та алегорій, фантасмагоричних картин та сновидінь наповнений новий роман  письменника  «Десятий рядок».

У центрі нарації історія Гната (діда), Марка (батька) та Максима (сина, онука), чиї екзистенції пов’язані з пошуками містичного виходу із життєвого лабіринту. Адже життя – лабіринт, у якого, за правилами, є тільки вхід. Парадокс полягає в тому, що кожен повинен знайти точку «вибуття». Це призначення. Але зустріти її просто неможливо (як і «десятий рядок»). Такий план і, мабуть, саме до цього зводиться мета та окреслюються межі дозволеного. «Треба було йти. Бо йти треба завжди», – така незаперечна істина лунає із «Десятого рядка».

Герої – маркери-репрезентанти певного історичного періоду, комплексів, страхів свого часу. Тріада дід-батько-син тут значення не має: все залежить від особистісних характеристик, психотипу, моральних якостей (інакшими словами, таємниця такого порядку є таємницею). Можна сказати, що елементи тріади рухаються одночасно і паралельно. Відповідно сюжетні лінії переплітаються, а хронологічна, подієва послідовність не важливі. Всі колізії відбуваються крізь призму свідомості персонажів: із цим пов’язана надмірна на перший погляд кількість епізодів, які висвітлюють внутрішній світ дійових осіб чи прямо або опосередковано дотичні до них. Але такий кут зору цілком виправданий, оскільки на передній план виходить суб’єкт та його переживання дійсності, а сюжет виражається імпліцитно.

Історія Гната – утвердження незламності та стоїцизму, лицарства духу,  спокою та відсутність надмірностей, Марка – втечі, інтенція втриматися на канаті, чутливості, Максима – слабкості, одержимості, неможливості вийти за межі. Їх об’єднує наявність цілі – руху до містичного «десятого рядка», що, безперечно, є алегорією досконалості, віднайдення істини, щастя, мудрості, потягу до сакральної андрогінності, рівноваги між вимірами (тут необхідно задати контекст: «я – світ», «світ цей – світ чужий, потойбічний»). Проте чи не ілюзія він?

Хронотоп роману розмивається, балансуючи між двома сферами. Зокрема, часто обривається ниточка між свідомістю та підсвідомістю, виштовхуючи релікти останньої на поверхню (ініціація Гната, страхи, комплекси Максима, сновидіння та галюцинації Марка); серед різних інтервалів часу: конкретного історичного і вічного міфологічного, хроносу стародавнього (зріз Картаген 149-146 роки до н. е. – 30-50-і роки чекістської імперії, Нерон – Гітлер – Сталін); поміж реальністю та іншим світом – сакральним місцем Астарти – богині кохання та смерті, Пані з двома місячними серпиками.

Астарта – ключовий образ роману. Невтомна крижана богиня – носій двох ключових протилежних (?) інстинктів – Еросу й Танатосу, що супроводжують людство від початку екзистенції. Під її егідою відбуваються вузлові дійства, вона здатна впливати на долю і любить, коли вбивають у її честь. Астарта – персоніфікований психоз, що має явні ознаки фатальної мітки; час, що вимагає кривавих жертвопринесень; Прекрасна Пані, яка керує інстинктивними бажаннями; «моторошна нездоровою красою жінка в срібних сандаліях» з білими руками і « навдивовижу тонкими блідими пальцями »; богиня, що смертельно розважається, граючи із людськими долями, танцюючи на передсмертних ложах із своїм залізним легіоном. Астарта в інтерпретації Степана Процюка– символ невблаганності, апогею неповернення, початку і кінця (хоча ні – вона поза часом та простором, поза категоріальною визначеністю). Як міфологічна сутність – амбівалентна, з вираженими рисами маскулінного начала, знаходиться поза мораллю, добром та злом. Це руйнування (ознака Трикстера) та регенерації: обов’язкові процеси будь-якої живої матерії. Невипадково її маніфестантом є місяць – символ жіночого, пасивного начала, ночі, циклічності, відродження та підсвідомості.

Астарта – репрезентант глибоких підсвідомих структур особистості (Ерос і Танатос закорінені, від них немає, не може бути спасіння), що керує поведінкою, бажаннями суб’єкта. Астарта в кожному.

Астарта прорікає, що смерть – єдине звільнення, кожен «Карфаген повинен бути зруйнованим». Кожне коло повинне бути замкненим.

Астарта тяжіє над усім людством, ставлячи на чолі держав тиранів-кровопивць. Це, за Степаном Процюком,  історія, яка вбиває і жаліє, руйнує і подає руку допомоги.