Старіков – один із провідників та ідеологів російської націоналістичної партії – Партия Великое Отечество (ПВО). Запеклий прихильник неосталінізму (автор книги «Сталин. Вспоминаем вместе»). У зазначеній на початку сторінки книзі («Украина хаос…») сам підкреслює: «Я с большим уважением отношусь к Сталину» (С. 117). У політичних та геополітичних поглядах – неоригінальний (його світогляд – еклектична суміш кремлівської офіційної доктрини «русского мира» (із дуже виразним московсько-ґегемоністським забарвленням); далі – фраґменти євразійських уявлень про «особую» російську «цивілізацію», котра на ділі вістрям своїм спрямована проти Заходу (є відверто антизахідницькою, антиокциденталістською) і повинна (ця цивілізація) ДОМІНУВАТИ В ЦІЛОМУ СВІТІ; далі – Старіков є одним із численних російських прихильників щонайпримітивнішої конспірології (в Укр. Революції вбачає «проект» Вашінґтона; США – організатор підступної змови всього Заходу проти Москви); далі – українського питання, як важливого міжнародного питання для Старікова практично НЕ ІСНУЄ; оскільки Україна – це тільки «ЧАСТЬ» «русской цивилизации». Цю свою (принципово україноненависницьку) тезу про Україну як лише «часть» Росії (у складі ЄДИНОГО НАРОДУ) Старіков повторює в своїй книзі («Україна хаос…») не менше як 7-8 разів (здається навіть і не здогадуючись про те, що такий його ультрашовіністичний підхід  є величезною образою для кожного українця).

Ключові постулати Старікова

Постулат  перший. Банальні  шаблонізовані просторікування (що стали вже, на жаль, - завдяки пропагандистській машині Кремля – ґетеростереотипами масової російської свідомости) про «нацистських молодчиків» на вулицях України. Ба навіть і більше: «Сегодня источником нацистской заразы является Украина и ее политика в отношении русскоязычных жителей страны» (С. 107). Свідомою ПіДМіНОЮ (субституцією) понять в ідеологічних конструкціях «русского мира» є ОТОТОЖНЕННЯ російськомовности значної частини українських громадян із їх національною ідентичністю (адже абсолютна більшість російськомовних – справжні патріоти України: досить згадати, що тисячі російськомовних українців (а серед них і багато етнічних росіян), які цілком самохіть - за глибинним внутрішнім спонуканням – пішли захищати Батьківщину у складі добровольчих батальйонів на Східний фронт проти російських загарбників та їх найманців і колаборантів не мають (і вочевидь не мали) нічого спільного з ідеологічними конструктами та  ґеополітичними доктринами т.зв. «русского мира»).

Постулат другий. Цілком свідома установка на повний демонтаж Української держави та поглинання-інкорпорацію українців у склад російського цивілізаційного масиву (або – як мінімум – тотальний інформаційний, комунікативний та цивілізаційний контроль над Україною, як перший етап, чи щабель такої інкорпорації). «Россия как особая цивилизационная общность берет на себя особую миссию – уберечь мир от опасностей, неизбежно ожидающих Европу с приходом к власти в отдельно взятом государстве нацистов...»(С. 107). І трохи далі: « Поэтому дальнейший сценарий развития ситуации, -- писав Н. Старіков  08.03, 2014 року), -- зависит от жителей областей Юго-Восточной Украины. Если они смогут организоваться и выгнать своих губернаторов, этих назначенных олигархов, то «вежливые люди» могут и им помочь. И тогда зона порядка расширится…» (С. 194). Зону ПОНЕВОЛЕННЯ УКРАЇНИ (практично – суцільну тюремну зону) Старіков не дарма називає «зоной ПОРЯДКА». Адже сааме ТАКЕ казармово-тюремне уявлення про «порядок»  та про «заведение единомыслия в России» (Козьма Прудков) – в усіх сталіністів (чи то пак – неосталіністів…).

Постулат третій. Запеклий антиамериканізм та антизахідництво.[1] Пропаганда цих хворобливих і шкідливих поглядів у Росії сьогодні настільки потужна, що навіть і в масову буденну свідомість (як ніколи досі) інтроєктовано стереотип клятих «амєрікосов», що здійснюють, мовляв, «підкоп» під Велику  Росію… «Остановятся ли американцы, -  безсовісно-брехливо пише Старіков, - осуществив переворот на Украине? Является ли Украина неким рубежом, дальше которого им ничего не надо? Очевидно, что нет. Украина – это не цель. Украина – это средство. Средство достижения следующей цели…» (тут – у Росії – навіть і  демократичний задум «маршу міліонів» -- це теж американські «сценарії» та американські «проекти»…). (С. 194).

Шкідливість пропагандистської публіцистики Ніколая Старікова для самих росіян, для України, для соціопсихічної та моральної атмосфери в усій Центральній  Європі

Контраверсійність та внутрішня амбівалентність, з дозволу сказати «творів» Старікова, найбільш явно проявляється у його начебто «цивілізаційному» підході. З одного боку, дійсно, Росія – унікальна цивілізація (із цим вочевидь годі сперечатися). Але, як виявляється, ця цивілізація зухвало претендує на свою «особливу» цивілізаційну та цивілізувальну місію, -- на фактичне «поглощение» навіть і найближчих своїх сусідів – казахів, білорусів, вірмен, киргизів… Тобто на перетворення всіх инших лише на «гумус» для свого розквітання… На кожній другій-третій сторінці книги підкреслюється із почуттям особливого «превозношения» всесвітньоісторична місія Росії, її трохи чи не провіденційне покликання щодо зокрема підтримування «балансу справедливости у світі»[2].

Відверта брехня (аж до повної інверсії фактів та повного замовчування глибинних ціннісних спонукань та спонтанно-смислових сил великої Української Революції Гідности – Революції, що уже увійшла у Світову історію) є шкідливою насамперед для самих росіян та для будь-яких наших намагань хоча б часткової нормалізації стосунків із великим сусідом. Продовження пропагандистської інтоксикації масової буденної свідомости мешканців Росії тільки підживлює хронічний уже шовінізм  та позицію зверхности щодо українців. Що може бути більшим українофобством ніж невизнання самого факту існування нашого українського народу, який в очах шовіністів та імпер-мілітаристів окреслюється лише як частина («часть») «русской цивилизации»… Адже це тільки заохочує жорстоку та вкрай руйнівну війну Москви проти України, а також підтримує у стані повного запаморочення усе ще численних (на жаль) колаборантів  кремлівського імпер-реваншизму. Ще гірше, коли отруєні цілком хибними геополітичними концепціями (як зокрема у майже патологічному випадкові зі Старіковим) автори-публіцисти, а також політики і політичні експерти починають (починають аж надто принизливо для кожного українця) інструментально уречевлювати цілий український народ,  вважаючи саму по собі територію України лише, мовляв, МІСЦЕМ (а так і вважає Старіков (С. 203–206)) для Великої  геополітичної гри між Москою та Вашінґтоном. Надто вже хочеться знов Всесвітньої Величі аж геть підупалій та морально здеґрадованій Москві… Старіков зухвало каже про те, що новою «заявкой на самих себя»  перед поставою цілого світу є те, що «Россия, бросив перчатку в лицо Западу» знову прагне стати «сверхдержавой» (може за рахунок убитих більш ніж шести тисяч українських воїнів та ущент поруйнованих міст і сіл українського Сходу?). Взамін Росія одержує те, що всупереч усіляким суперцивілізаційним потугам (які сьогодні просто неможливі поза взаємопов’язаним та взаємозалежним ГЛОБАЛЬНИМ ЛЮДСТВОМ, а отже і є повним анахронізмом філофеєвських часів) ЛИШЕ БЕЗГЛУЗДИЙ (руйнівний для самої Росії) ІЗОЛЯЦІОНІЗМ…

[1] Антизахідництво (крайній антиокциденталізм, як у формі ізоляціонізму так і у формі аґресивної ворожости щодо Заходу) сьогодні притаманні, на жаль, багатьом напрямкам російської суспільної думки. Особливо російським лівим, а також різним напрямкам неослов’янофілства та дуже потужному сьогодні в Росії неоєвразійству, яке завдяки бурхливій діяльності московського ультра Дугіна та його знавіснілих послідовників стало трохи чи не офіційною доктриною Кремля (стосовно України – теж). Новочасне російське евразійство я називаю неоевразійством ( або третім евразійством, або ж евразійством ґеополітики) власне тому, що воно відрізняється від евразійства російських інтелектуалів-еміґрантів 20-их років минулого століття (Ніколая Трубєцкого, Сувчинського, Савицького, Карсавіна та ін.) тим, що це перше євразійство було головно історіософським; а друге євразійство (Лєв Гумільов та послідовники)було євразійством насамперед етнологічним (зокрема етноґенетичним) та історико-культурним. Найновітніше євразійство (навіть у своїх поміркованих культурологічних версіях, наприклад Панаріна, Ірини Васілєнко, чи, скажімо, Єрасова)    є – цілком очевидно – ґіперкомпесаційним евразійством нового імперського реваншу. Це останнє вельми промовисто засвідчує зокрема «геополітична формула» оприлюднена прихильником євразійства професором Плєшаковим в журналі «Международная жизнь» ще в 90-их роках: «Кто контролирует Евразию, -- тот контролирует мир». Задля справедливости треба сказати, що серед російських істориків  та культурологів є все таки декілька, що не лише вільні від імперської зарозумілости, чи то від плачів за великою імперією, але й обґрунтовано вважають імперську модель розвитку країни шкідливою ба й навіть катастрофічною для країни. Серед таких небагатьох  – доктор філософії (поважний фахівець у теоретичній культурології) Ігор Григорович Яковенко (це московський науковець). Усім очманілим від імперства російським історикам дуже радимо прочитати одну з останніх книжок цього автора “Российское государство: национальные интересы, границы, перспективы”(М., 2008). Особливо радимо звернути увагу на такі два підрозділи: ―“Россия на перепутье: между империей и национальным государством”( С.138 -147), а також “Имперская перспектива”(С. 148-150). Один із висновків цього історіософа, культуролога та фахівця із цивілізаційного аналізу: “По нашему убеждению, цель воссоздания сверхдержавного статуса России принципиально нереализуема” (та само. – С. 158).

[2] Щодо Московського лжемесіянства  протягом багатьох століть (починаючи від доктрини Москви – Третього Риму старця Філофея Псковського і до сучасности) маємо чимало наукової літератури. Одним із найбільш аналітичних видань можна вважати книгу львівського науковця Романа Кіся «Фінал третього Риму (російська месіанська ідея на зламі тисячоліть). – Львів, 1998р. Цього (вже 2015  року)книга була розміщена на сайті відомого журналу « Україна модерна».