Руссо, Казанова, Месмер, Гофман, Мішле, Флобер, Шпільрейн, Ґарі, Барт, Дерріда, Зонтаґ, Турньє… Вам про щось говорять ці прізвища? Звичайно, що так! Але не всі. До прикладу, про Руссо, Казанову й Гофмана знають навіть діти, а от Месмер, Мішле та Шпільрейн –  для багатьох імена-загадки. Проте їхні здобутки в галузях науки й літератури не менш значущі, а історії життя не менш цікаві, тому й стоять вони в одному ряді… Володимир Єрмоленко об’єднав цих світил ХVIII – XXI століття у своїй збірці есеїв з філософії та літератури «Далекі близькі».

Дванадцять персоналій – дванадцять есеїв. Кожна має свій простір, але всі вони наче переплітаються. Автор, аналізуючи Жан-Жака, згадує Флобера, в Історії Шпільрейн чільне місце займають Фройд та Юнґ, які згадуються й у інших есеях, занурений у себе ліричний герой Руссо зіставляється з Флобером, який не пише сам із себе, який прагне стати невидимим у своїх літературних творах… Незважаючи на те, що охоплено аж два століття з маленьким хвостиком, Єрмоленко вдається створити з цих чудернацький геніїв єдину «тусовку». Навряд чи він це робив навмисно, радше інтуїтивно: есеї ж бо він писав у різний час для різних видань, проте, зазвичай, письменники, особливо філософи, пишуть про те, що добре знають, і, властиво, розпорошують свої знання цінними зернинами у різні твори.

Історичні постаті ніби оживають у «Далеких близьких». Це як реаліті-шоу у друкованому вигляді. Ми підглядаємо у замкову щілину за великими. І шоу це дуже рейтингове, оскільки кастингом стала історія, яка не стерла їх зі свого обличчя. Читаючи книгу, ми дізнаємося про те, як Руссо втратив цноту, Казанова (скоріш за все) мав гомосексуальний зв’язок, Месмер придумав гіпноз, Гофман мав галюцинації та страждав алкоголізмом, саме Мішле відкрив море, як джерело здоров’я, й таким чином дав поштовх до розвитку рекреації, Флобер захоплювався куртизанкою-танівницею з Дамаска; Юнґ крутив роман зі своєю пацієнткою, що страждала істерією, Сабіною Шпільрейн, та ще багато інших цікавих фактів. Фактів, яких не знайдеш у підручнику, які спускають божественні таланти на землю, роблять їх ріднішими та ближчими, доводячи, що ніщо людське їм не чуже.

Варто відзначити багатство мови автора, яка надає творам елегантності й елітарності, проте не є пташиною. Наприклад, в есеї «Шпільрейн, або дитина» дуже чітко, доступно й зрозуміло пояснено суть психоаналізів Фройда та Юнґа й відмінність між ним, чим не можуть похвалитися більшість підручників із психології, а надто монографії самих науковців.

Володимир Єрмоленко намагається бути максимально точним у цитатах й специфічних висловлюваннях, для підтвердження своїх слів він подає певні вирази мовою оригіналу, найчастіше французькою. Звичайно, такий хід, очевидно, порадує поліглотів, проте для тих, хто не володіє іноземними мовами, це просто витрачене чорнило й змарнована книжкова площа, не більше.

Більшість есеїв читаються на одному подиху, відразу захоплюючи реципієнта подіями, інтригами й роздумами головного героя та автора (це ж бо справді есе), але «Дерріда, або повернення» дещо затягнуте, в есеї більше аналізу творчості, аніж особистого життя, що так приваблює читача і, хоча робить літературу масовою, але ж такою цікавою.

Книга «Далекі близькі» залишає приємні враження після прочитання. Оскільки розповідає те, про що ви не знали раніше. Робить вас більш ерудованими. Це як експрес-курс з філософії ХІХ-ХХ століть, навіть якщо ви ніколи нічого не чули про Місмера, Мішле, Ґарі, Барта, Турньє та інших зазначених вище персоналій, то прочитавши есеї Володимира  Єрмоленка, ви легко увійдете у філософський дискурс цього періоду, ба більше, щось запам’ятеєте, оскільки життя, погляди, думки, дивацтва Далеких такі цікаві, що аж Близькі.