Урбаністично-феміністична обкладинка книги Т. Ч.-Пероганич «Осінь дорослої жінки», де зображено даму декадентського типу у шляпі, з цигаркою та чи то з пером, чи то біля келиха/пляшки вина, не зовсім пасує до образу авторки книги, котрий уклався у моїй свідомості за два роки спілкування з цією письменницею. Тетяна, як на мене, абсолютна українка, класична жінка, гарна, відверта, талановита, легка у спілкуванні і – абсолютно закорінена в село. Правда, вона однаково органічно почувається і в хусточці у мами на городі, і в модерному ресторані м. Києва з келихом «мохіто», але асоціюється насамперед із природнім світом розкішних сільських пейзажів.

Чому?.. Тому що ніколи не соромиться того, що народилася в селі; тому що завжди розмовляє/пише українською мовою, не збивається на манівці модних англіцизмів чи неусвідомлених росіянізмів; тому що пише про звичайні прості речі зрозумілою мовою, але знаходить у цих речах такі глибокі сенси і несподівані ракурси, котрі відгукуються в серцях читачів і відкривають їм глибини їхнього життя.

Наприклад, із останніх вражень: я бачила, як витирали сльози натрудженими руками колишні доярки/свинарки/політниці, коли Таня читала в сільському клубі вірші «Сорочка» і «Листи на війну». А потім, після виступу, до Тані підходили чоловіки, – звичайні, просто вбрані (у крайньому разі – на «Chevrolet Aveo» чи «Daewoo Lanos»), – і дякували їй за те, що вона зуміла просто й гарно, без зайвих викрутасів і пафосу сказати про найважливіше у їхньому житті. А за три дні після того концерту мені зателефонував брат, полковник у відставці, який ніколи не грішив увагою до поезії, і сказав, що прочитав книгу Тані «Осінь дорослої жінки» від початку до кінця…

Урбаністично-феміністичний образ жінки на обкладинці осягаєш тоді, коли прочитаєш книгу «Осінь дорослої жінки» Т. Ч.-Пероганич.

Пристрасна жінка («Щасливі», [с.19]), вільна жінка («Осінь дорослої жінки» [с.10]), відверта жінка («Сонце», [с.16], «Поміж трав» [с.103]),  мудра жінка («А тебе не впізнати» [с.7]), сильна жінка («Чужі», [с.8-9]), часом стерва («Колишня співробітниця по телефону…» [с.50]) – такий сучасний образ ліричної героїні проступає крізь її поетичні рядки.

Хоча сповідує ця жінка традиційні цінності: кохання («Я роздягаюся, мов осінь» [с. 27]), тривога за сина («Молюся» [с. 31], «Хочу помаду дорогу» [с.42]), прагнення миру і щастя («Колискова для коханого» [с. 36]), «Снігу зима насипала» [с. 28]), осуд брудних політичних технологій і війни («Знову вибори без вибору» [с. 41], «Мати» [с.35], «Гаряче літо» [с. 33]), любов до села («Помічники» [с. 21], «Колись у липні» [с. 59]) тощо.

Але це не покірна і не терпляча жінка. Це жінка, яка має свої переконання і бажання, яка йде до них, знаходить їх, можливо, не одразу, і береже, захищає їх. Це жінка цивілізована (урбанізована, фемінізована, доросла  – як варіанти понять), котра усвідомила своє місце в сучасному світі.

До того ж, форма вірша у збірці «Осінь дорослої жінки» часом теж нетрадиційна: класична силабо-тоніка часто поступається тут білому віршу[1] (наприклад, у творах «Голубить від голубих озер…» [с. 58]), «Постукала доля…» [с. 56]), «Без тебе» [с. 95] чи лаконічним етюдам – віршам у прозі[2] («Холодно» [с. 92], «Сильніша» [с. 91], «Дивачка» [с. 90]).

 В оцій парадоксальності і проступає образ ліричної героїні: часом непередбачуваної, часом такої рідної і зрозумілої.

Наприклад, у вірші «Я не хочу бути дружиною героя» [с. 98] Тетяна Ч.-Пероганич іде наперекір офіційній риториці і відверто заявляє, що не хоче бути вдовою, « дружиною героя, звання якому дадуть посмертно ». Ця фраза утворює кільцеву композицію навколо бажаного світу жінки, котра укладає свій каталог щастя: бути з тобою, відчувати дихання, прокидатися на твоїй руці, заварювати каву, сперечатися, чекати з роботи…

«… Зустрічати!

Бачити!

Відчувати!

Любити!..»

Ця поезія – одвічний протест Жінки, Дружини, Матері проти загибелі чоловіка-воїна; це страшні реалії чергової війни за незалежність України у 21 (!) столітті; це парадокси цивілізованого світу і дикої жадібності чергових політичних «месій»; це прагнення звичайного щастя звичайної Людини – Жінки, котра знову залежить не від своїх бажань і прагнень, а від непідвладного їй Зла в сучасному світі. Зла, котре в кожну епоху і в кожну людську долю з’являється поза наших бажань і занурює свої пазури у наші душі, у наше життя. Когось лише подряпає, а когось роздере й пошматує до крові…

Тетяна Череп-Пероганич добре знає ціну щастя. І тому чинить опір усьому, що може затьмарити її веселку:

«Ми добре знаємо, що таке біль. Він був у нас колись – у кожного свій. Може, тому веселка радості, дарована долею, тепер завжди над нами.

Господи, будь ласка, не дай потьмяніти її кольорам» .

(«Веселка над нами», [с.102]).

Таким чином, усі, хто сприймає Тетяну Череп-Пероганич як типову традиційну жінку-українку, хто чекає від неї класичної силабо-тоніки, будуть вражені: лірична героїня Тетяни не страждає на забобони та страхи, не живе невиразними сподіваннями на неочікуване щастя. Її лірична героїня живе упевнено, відверто і пристрасно. Цінує кохання і чесність. І, як «доросла жінка», усім фальшивим обіцянкам і гаслам цього світу вже давно і чітко  склала справжню ціну.

[1] Білий вірш – неримовані вірші з чіткою внутрішньою метричною структурою, де на місці рими лишається чиста клаузула. Клаузула – заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу (Літературознавчий словник-довідник / Ред. колегія Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І., Теремко В.І. – К. : Академія, 2007. – с. 87, 346).

[2] Вірш прозою, поезія у прозі – короткий ліричний твір н астроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою , підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом , навіть з фрагментами спорадичного римування – до поезії.

Будучи помежовим жанром , вірш у прозі, на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту , тяжіє до фонетичної упорядкованості та регулятивності мовлення, до «етюдності» чи філософської медитації тощо. (Літературознавчий словник-довідник / Ред. колегія Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І., Теремко В.І. – К. : Академія, 1997. – с. 129).