«Кілька років зими» Валентина Терлецького — це роман-притча, роман-казка, незвичайна історія про сумний світ, де фантазувати заборонено. Де казкарство карається, а бути письменником — це не тільки безглузде, з точки зору заробітку, але й небезпечне для життя заняття. Де за людьми слідкують нишпорки-агенти, а непокірних засилають в страшну «Зону Мороку» або катують перед загадковим «Сірим екраном».

А ще «Декілька років зими» — це зворушлива історія про справжнє кохання.

Головний герой Іван — письменник-казкар, який давно кинув писати. Розчавлений безжальною системою, зневірений у житті, він випадково зустрічає жінку з волоссям кольору помаранча. З її допомогою він згадує забутий присмак чуда та про своє призначення писати.

З цього моменту, власне, і починається казкова історія героя. Чому казкова? Тому, що далі нас чекає класична конструкція, притаманна казкам. Герой потрапляє в критичну ситуацію та зустрічає помічників, що пристають до нього й допомагають дістатися до мети. Це прекрасна та загадкова Софія — жінка з оранжевим волоссям, це й простодушний сусід Григір Заливаха, що випадково усвідомлює себе захисником-велетом, це й фокусник Гелій Гармидер, в минулому —шахрай, а нині — людина з підпілля.

Так, так, існує й підпілля, що опирається системі. Це так зване «Казкарське підпілля», якого так боїться діюча влада. Очолює його красень Рем, чоловік, який загадково пов’язаний з оранжево-волосою Софією.

Отже, вимальовується класична казкова історія: четверо друзів — Іван, Софія, Григір та Гелій Гармидер прямують до селища СвітИ, щоб знайти втрачене та побороти систему.

Не важко здогадатися, що система переслідує героїв на кожному кроці. А ще — породжує класичного лиходія, жорстокого та підступного найманця на прізвисько Жало.

В сюжеті основна лінія оповіді тісно переплітається з невеликими історіями-казками, які пише головний герой. На початку може здатися, що це начебто розрізнені історії, але з плином основної оповіді стає зрозумілим що це пазли однієї й тієї ж великої картини, що допомагають осягнути глибинну сутність роману. 

Ці вплетені історії справляють справжнє магічне враження. Без них — роман би здався надто простим, може, навіть, примітивним. Але із самого початку ці загадкові історії зачаровують, викликають безліч запитань, заманюють, ведуть за собою. І вже тебе не покидає відчуття, що історії пов’язані не тільки одна з одною, не тільки з основною оповіддю, а й самим твоїм життям. Читаючи їх — наче розгадуєш дуже важливу для себе загадку, гігантський кросворд світобудови, щось надзвичайно цінне, подібне до сутності самого існування.

Що то за світ «Загублених душ», що завжди оповитий жовтим туманом забуття і вибратись із якого можна тільки за допомогою поклику зі світу живих? Як вчинить герой, коли зрозуміє, що той, що кличе, мусить пожертвувати собою і лишитися у світі забуття замість бранця?

Що то за таємничі ворота, що на пагорбі? Селяни, що живуть поряд, старанно оминають стежку до них. Бо хто ступить за ворота — вже ніколи не повертається назад.

Що то за старий маяк — де безслідно пропадають люди? І де таємнича незнайомка підтримує дороговказний вогонь та одночасно забирає відвідувачів в незнаний далекий світ з якого немає вороття.

Що то за закинутий вітряк, де можна зустріти таємничу прекрасну Софію?

Яким чином всі ці історії ведуть до усвідомлення сутності життя та до відповіді на питання, як не залишитися в темряві вічної зими у світі без чуда любові?

Герой, що побував на закинутому вітряку і зустрів там Софію, зустрів Мудрість — осягнув цю таємницю: „Любов – це коли ти раптом побачиш світло на старому покинутому вітряку, куди інші люди воліють ніколи не навідуватися, бо бояться лиха. І ось коли ти перебореш всі свої страхи і сумніви, і підійдеш роздивитися, хто насмілився розпалити вогонь у такому місці, і коли ти побачиш її, і коли відчуєш дивовижний аромат квітів, назви котрих ніколи не знав, і коли не зможеш більше існувати окремо від цієї людини, і коли кожна мить без неї здаватиметься мукою, а кожна мить з нею – найвищим щастям, ось це і буде називатися любов’ю. І у неї може бути багато імен, але для кожного з нас воно, насправді, лише одне”.

Невловимо роман Валентина Терлецького нагадує нашумілий свіжий бестселер англійського письменника Джона Конноллі «Книга загублених речей». Я в жодному разі не натякаю на прямі паралелі (їх і не могло бути, бо романи писалися майже одночасно), я констатую той дивовижний факт, що структура обох творів чимось подібна. Там і там — в основний сюжет вплетені казкові історії.  Загублені речі та загублені душі — теж схоже…

Мушу зазначити, що кінець в українському романі — більш оптимістичний, що мене, особисто, дуже потішило. Твір заслуговує на пильну увагу читачів та критиків. Можливо, ми станемо свідками народження свого власного українського Маркеса.

До того ж, роман закінчується дуже несподівано й читати його, безперечно, справжнє задоволення!