Критика припускає, що про прозаїка ніхто не пише краще ніж поет. Тож, зав’язавши свої очі прозовою хусткою, дотримуючись критерію справжності, намагатимуся висвітлити епічні тексти. Бо чого-чого, а саме справжності, критичної маси емоцій, експресії, в малій прозі авторки не бракує. 

Колись при моїй зустрічі з Іриною Білик, була лаконічна розмова про творчість. Зірка шоу-бізу зізналася, що мріє видати книгу під назвою «Без гриму», аби розповісти людям про життя за лаштунками… Але, минуло не так багато часу, як несподівано зустрічаю в інеті таку, як на мене, досить провокативну, сміливу і дуже «пробивну» авторку – Василину Савицьку. «Вона майже перехопила ідею Ірини Білик, – подумала я, – цікаво, чи вдасться виграти справу, за перехоплення чужого (посміхнулася я до себе)?». 

Моя невгамовність зачепилася ще за один факт: напередодні Форуму видавців на їхньому сайті було голосування на кращу книгу, і в п’ятірці  лідерів фігурувала книга «За ширмою» Василини Савицької. Звісно тих, хто знає літературне оточення, одразу збентежило: «хто така, і чому раптом у рейтингу»… Я тоді теж погуглила інформацію про авторку. І, як виявилося, що вона  заявила про себе нещодавно дебютним романом «У пошуках щастя, або криза середнього віку» та збіркою оповідань «За ширмою», яка вийшла друком у серпні 2016 року. 

Бувають автори, які вриваються в літературу стрімко й несподівано, а потім зникають назавжди. Мені б не хотілося, щоб так сталося з Василиною Савицькою, адже вона, як на мене, автор вартий свого читача і фанатів. Книга – напружена, жилава і спресована емоційно. За словами письменниці, її збірка «про наше життя і про наші емоції», про те, як вони прикрашають чи спотворюють людину, надихають або ж спустошують. Треба додати, що цикл оповідань охоплений лейтмотивом любові, самотості, самості, що у кожному розкрито її по-різному, з акцетом пошуку сенсу і цінності життя.  

Назва «За ширмою» вдало розкриває ідейне наповнення збірки – підняти завісу над людськими почуттями, змусити читача зазирнути в самого себе. Бо ми не звикли зазирати настільки глибоко, як можемо. А треба вчитися. Бо лише глибина змушує людину бути самою собою, без домішок і синтетики. Тексти написані сучасною сленговою мовою. Мають приємний стилістичний смак. 

Оповідання «Ніхто», «Нікому не потрібний Ваня» та «Сон» здобули перші місця на Міжнародному літературному конкурсі «Великий мандрівник молодим» і є, суб’єктивно, – найцікавішими у збірці. Основну композиційну роль у них відіграють діалоги. Вони виступають формою розкриття сюжету, окреслюють характери й психіку героїв, про яких автор не розповідає нічого. Таким чином, читач знайомиться з узагальненим образом оповідання «Ніхто», дівчиною, яка стоїть на даху багатоповерхівки і думає про суїцид. Таємний співрозмовник гортає перед героїнею уявні аркуші життя, які не відбудуться, якщо… До завершення  оповідання письменниця тримає читача в напрузі, однак розв’язка цілком типова і передбачувана, навіть банальна: «Яркий свет парадной осветил его силуэт. За спиной у него было два небольших белых крыла, таких же модных, как и кеды, которые я не заметила раньше...».

Низка оповідань та есеїв, з-поміж яких «Двісті десять днів», «Її звали Мрією», «Лист», «Просто кленовий лист»,  «Кілька слів про чоловіків», «Ніч, вулиця, фонар, аптека» та есе «Час стирає усе», «Вік гаджетів», «Жінка з ароматом віскі», «Нудота», «Дванадцять секунд», «Клоун», «Листопад» та інші формозмістово подібні до безкінечної сповіді ліричних героїв. Розповідь ведеться від символічного, абстрактного «я», в якому зашифровані тисячі облич з однаковим болем, схожими історіями, життєвими драмами. Натомість в оповіданнях живуть і перемагають метафоричні персонажі –– Сон, Мрія, Віра, Надія і, зрештою, Любов, яка протиставляється в супереч безкомпромісному  і цинічному світу грошей, силікону і мертвих душ.

Василина Савицька пише як кордіоцентрист. Її тексти не можна втиснути у чітку форму вислову, оповідання рясніють строкатими зворотами, ліричними відступами, роздумами «про вічне». Авторці не заперечиш у щирості і відкритості. Її проза – згусток емоцій, які вона намагається викричати, виблювати… Персонажі страждають, шукають власний шлях, помиляються, губляться, втрачають віру в себе, стоять на краю прірви, розпачу, подекуди – самогубства. 

Романтична поетика оповідань проявляється в атмосфері таємничості, меланхолійних пейзажах, гіперболізації почуттів і пристрастей, в настроях песимізму і розчарування. Над героями нависає фатум, їм властива витонченість почуттів, хворобливість пристрастей, підвищена вразливість.

Проте є у збірці і кілька оповідань, які викликають іронію, де кожний читач знайде частинку свого життя, з усіма його підступами, адже у багатьох буває  стан «не мого дня», коли все летить шкереберть за мить до важливої зустрічі, втім, закінчується хеппі-ендом. З погляду формотворчого – цікавою була мені «Суперечка в дієсловах», де неординарна і глибоко-театральна жіноча сутність вмістилася у кількох іронічних дієслівних рядочках на зразок «сама вигадала, сама й образилася».

Жіноча проза, як на мене, буває дуже притомною, не ванільно-солодкавою, не парфумованою, а – згущеною, зболеною, психологічною… Бачу цю збірку, як своєрідний сценарій короткометражного фільму, як те, що треба візуалізувати….

А чи історія літератури залишить ці тексти в своєму підпорядкуванні – час покаже….