Цю книжку, очевидно, багато хто назве деструктивною. В сучасній українській літературі надзвичайно популярними є мімімішні історії з геппі-ендами, де наприкінці всі одружилися, жили довго й щасливо. Збірка оповідань Юлії Ілюхи принципово відрізняється від фаворитів книжкового ринку і розрахована на ту авдиторію, яка прагне досягти катарсису.

Історії Юлії Ілюхи – про життя як воно є. Тут нема жодних прикрас, дивовижних зцілень, усеперемагаючого кохання. Натомість тут людська байдужість, зрада, жорстокість, розчарування, біль, самотність. Бо не завжди попелюшка знаходить принца, не завжди бридке каченя виростає лебедем. Часом перешкоди, які трапляються на шляху людини, подолати їй не судилося. Усі персонажі відчайдушно борються за своє життя, за право бути щасливими, однак мрії, як Титанік, розбиваються об айсберг, і з цим нічого не поробиш.

От, наприклад, жив собі молодий чоловік. Кинув роботу заради мрії стати музикантом, дружина забрала дитину й пішла від безробітного «невдахи». Натомість він зустрів юну дівчину-студентку, яка не знала, ким хоче стати, чим прагне займатися. Вона опановує професію, яка подобається її батькам, а не їй самій. А цей хлопець починає вчити її мріяти. І от дівчинка майже визначилася, чого хоче від життя, і вже навіть закохалася… а він бере та й повертається на стару роботу і сходиться з дружиною. Гітара опиняється на смітнику. І не тому, що він – слабкодухий, і не тому, що розчарувався в музиці, а тому що його мрія розбилася об життя. Тому що хлопець зрозумів, що у цій країні неможливо прожити на гроші, зароблені виступами в метро. І він не один такий. Власне, цей хлопець – збірний образ усіх тих, хто відмовився від своїх мрій, від мистецтва, вступив до університету на «престижну» професію, а тепер працює на осоружній роботі, бо робота його мрії – менш оплачувана.

Чи візьмемо, приміром, жінку, яка до 37 років залишалася незайманкою, але одного ранку прокинулася і чітко усвідомила, що хоче дитину. Від будь-кого. І от вона їде шукати донора. При цьому жінка має серйозні комплекси щодо свого тіла. Вона відверто не любить себе і кривиться кожного разу, як бачить своє відображення у дзеркалі. І коли нарешті жінка знаходить чоловіка і вони опиняються на самоті, настає розчарування. Неочікувана знахідка, і ще більш неочікуване зізнання – і небо обвалюється, для неї і для нього. Бо реальність більш жорстока, ніж декому здається.

Персонажі Юлії Ілюхи – чоловіки й жінки різного віку, з різними долями, але всіх їх єднає екзистенційна самотність, з якою вони борються, ніби жабка, що потрапила у глек із молоком. Але переважно ніхто з них не збиває масла.

Помітне місце в доробку авторки посідає жінка на війні. Бо не кожна знаходить кохання, народжує дітей і носить підбори та сукні. Хтось відчуває, що її покликання – рятувати чужі життя, захищати країну. І ось вона йде у військкомат, кремезні військові з неї кпинять, але вона точно знає, що її місце – в окопах. Такі жінки допомагають хлопцям тримати небо над усіма тими, що живуть у мирних містах. І хоч письменниця розповідає читачам і про хлопців-захисників, жіночі образи тут більш патетичні.

Читаючи оповідання, реципієнт майже завжди знає, чим воно закінчиться. Однак яскраві фінали – це все ж таки те, що вдалося авторці.

Наприклад,

«На щастя, вона так і не дізналася, що Олесь Самохвалов, боєць Добровольчого українського корпусу з позивним «Ленін», її Сашенька, у січні 2015-го згорів у бетеері під Донецьким аеропортом унаслідок попадання фугасу, випущеного російським «братом». Її тіло змогли винести з квартири лише через кілька тижнів, коли сусіди поскаржились на запах і викликали міліцію».

Не менш захоплюючі в Ілюхи і кульмінації.

«Просто посеред дороги, за пішохідним переходом, лежало щось, накрите брудно-білою рядниною, обабіч стояло кілька людей у формі та в білих халатах. Марина кинулася туди, не зважаючи на крики міліціонерів, хтось схопив її ззаду, вона із силою вирвалася і схопилася за краєчок полотна. Світ перевернувся. Ромчик лежав горілиць, дивлячись очима в холодне нічне небо».

Авторці вдалося створити потужні зорові образи, які не можуть лишити байдужими. І всі ці сироти, вдови, «старі діви» – такі знайомі і близькі, ніби живуть у сусідньому під’їзді. І це дійсно так, усі вони живуть серед нас, просто ми їх допіру не помічаємо, заклопотані своїми проблемами.

Багато хто з письменників стверджує, що не може творити в жанрі оповідань, оскільки не вміє вмістити всі свої думки у текстах такого об’єму. Ілюсі ж удалося повністю розкрити в оповіданнях тематику й проблематику, чітко дотримуючись при цьому традиційної композиції. Її персонажі – добре виписані й переконливі, їхнє мовлення – індивідуалізоване. Крім того, авторка характеризує кожного з них за допомогою описів, зокрема емоційно-оцінних епітетів, а також діалогів і монологів.

Так, ці тексти змушують відчувати, співпереживати. Книга не надихає, не дарує легкості. Вона тверезить і змушує думати. Це те, чого так бракує в сучукрліті, перенасиченому відірваними від реальності, нудотно-солодкими історіями зі щасливим фіналом.