Людина – це канат,

натягнутий між твариною і надлюдиною, –

канат над прірвою.

Ніцше

Правда завжди лякає.

Елла Леус

Піддамся спокусі почати есе здаля, і це обумовлено справжнім інтересом до роману. Не приховую, «Кат» Елли Леус прочитаний мною вдумливо та із задоволенням. На диво, я не квапила себе, проводячи час з книгою...

Ми так прагнемо досконалості, ідеалу. У всьому. У житті, у любові, у боротьбі. Але наше земне існування неминуче обмежено різними аспектами – об´єктивними історичними реаліями чи суб´єктивними, наприклад, преморбідними якостями самої людини. Комусь до вподоби аскеза, комусь фізичне вдосконалення, а хтось зупинить свій погляд на моральному рівні. Найголовніше, щоб потяг до цього складного процесу збігався з внутрішніми потребами особистості. А подальшу суперечку на тему залишімо читачам. Питання в іншому. Методи і полюси того, що ми називаємо досконалістю. Усе до щенту знищити насильницьким засобом або досягати цієї вершини природно й адекватно. Робити все через усвідомленість або покладатися на таємні підказки несвідомого. Погодьтеся, є з чого обирати. Чому я заговорила про ідеал, обговорюючи роман Елли Леус? Я провела паралелі між нашим сьогоднішнім днем і сюжетом. Досконалість пов´язана з життям кожної людини через лінію смислів, які властиві кожному з нас. Але питання: чи всі усвідомлюють, що смисли часто розгортаються за принципом «замкнутого порочного кола» Олкінуора, де пусковим механізмом життєвих колізій є, як правило, різка зміна умов життя, звичного середовища, наявність стійкої психотравмуючої ситуації. Напевно тому ми зараз почуваємося пригніченими, спостерігаючи, як повертається ситуація нашого життя в контексті пост-рев-подій.

І не приховую, що черговий раз здивована прогностичними можливостями українських літераторів, які так точно описують у своїх творах парадигмальні зміни майбутнього в нашому суспільстві.

«Досада – поганий супутник на дорозі до одужання… Зате прекрасний на дорозі до смерті», – каже один із головних героїв роману «Кат». Прислухаємося до нього, бо не можна постійно наступати на граблі, хоча й іншого кольору.

Теорія художньої аперцепції, яка трактує сприйняття творів мистецтва через потреби людини, вже близько підійшла до розуміння, що потреби людини треба виховувати. А потребу в удосконаленні й прагненні до ідеалу в соціальній сфері життя – тим паче. Оскільки вони однозначно відображають не тільки якість життя кожної окремої людини, а й стан суспільства в цілому.

Атавістичність рабської ментальності в силу її специфічної штучної природи, недосконалість людини, які так точно вловлені автором роману, відповідають вислову К.-Г. Юнга про те, що «для просвітлення потрібно зробити темне свідомим». Це через кілька десятків сторінок тексту стає видимим читачам, які гострять погляд на поняття «досконалої людини».

«Не зважай, що книзі сотні років і деякі сторінки зотліли. Повір, гнила людська природа абсолютно з тих пір не змінилася.»

Елла Леус, «Кат»

Чи не занадто відверто? Та ні, саме так і треба, оскільки значний вплив на художнє сприйняття роману чинить психологічна установка, що підтримує переживання від прочитаного та рефлексію щодо пережитого власного досвіду. І це не чіпкість сприйняття зацікавленого критика, а позиція, яка видає в нас «Ігрунов» або зриває з нас маску, яку довго не може носити жодна людина. Навіть добре підготовлена.

Наприклад, вам це нікого не нагадує? Мені, відверто, так.

«Ми, феодали, з молоком матері всотуємо впевненість у власній непогрішності. Великі гроші і безкарність дають відчуття абсолютної свободи. Але це ілюзія… Свобода – ілюзія. Не буває абсолютної свободи. Кожен залежний, кожен боїться.»

Елла Леус, «Кат»

Ментальне здирство феодальної кліки завжди і скрізь однакове. Мабуть, це пов´язано з методом природного відбору осіб, які претендують на роль «тих, хто веде натовп». Щоправда, асистують їм завжди несхожі на них. Навіщо вселяти в свідомість «убогим», що можна дістатися вершини?

«Я спеціально вибирав асистента не з синків феодалів, а з міщан – злих і дріб’язкових, жадібних до неподобства, проте здатних на відданість. Я помилився у своєму виборі.»

Елла Леус, «Кат»

Мене здивувало і порадувало в романі те, що автор відважно змішала історичні епохи та поняття: феодали, раби, сурогатні інкубанти... Відійти від шаблону підручника з історії, відомого всім, є показником своєрідної авторської мужності, оскільки аматори історичних віх і паралелей побачать у романному майбутті те, що може трапитися з нами, якщо дотримуватимемося цих штучних стандартів.

«Ми хотіли навчити людей телепатії. Вони, злякавшись, почали вбивати нас. Одиниці з вдячністю прийняли нашу науку. Ми намагалися навчити людей свободи. Але вони обрали війну. Кате, невже людям потрібні тільки гроші?...

         – Не всім… Їх уже мало. Їм не вдається перемогти у нерівному бою. Ми втомилися. Ми втратили занадто багато своїх товаришів.

         – Продовжуйте боротьбу. ІНАКШЕ ЛЮДИ ПОЛЮБЛЯТЬ ІМПЕРАТОРА.

         – Це їхній вибір. Вони слабкі.

         – Їм все ще потрібен вождь з усіма ознаками божества. Але не primus inter papes (перший серед рівних), а повноцінний бог, жорстокий і милостивий.»

Елла Леус, «Кат».

Що ж робити простому смертному, якщо все вже вирішено за нього? Якщо все так, як написано Е. Леус у «Каті»: «Кожна людина для чого-небудь призначена. На те воля Божа. Про призначення рабів знають люди. Рабам в якомусь сенсі простіше»? Втручатися в хід історії? Спопелятися у боротьбі? Займатися тихенько саморозвитком за допомогою дихальних технік і медитативних вправ, пливучи життєвим руслом? Бути схильним до скаріотства? Боронити свою персональну територію принципом «моя хата скраю…»? Випробовувати перевантаження, спілкуючись з іншими людьми і порушуючи всі мислимі і немислимі інструкції, написані незрозуміло ким, але зрозуміло навіщо? Авжеж, якщо виберемо останнє із запропонованого, то буде, як у Елли Леус: «В інструкції чітко сказано – не спілкуватися зі смертниками…».

Будь-який  літератор, що випускає в самостійне життя своїх героїв, розуміє, наскільки важлива для сприйняття читачем полярність їх емоцій і почуттів, їх неоднозначність і не-площинність. Тому вельми цінна присутність у романі різних проявів прихильності, любові, дружби і паралельно з цим – люті та смердіння їх життєвих антагоністів.       Ліричний дует головних героїв дає нам можливість зануритися в любов двох поранених душ і зрозуміти: якщо таких людей не позбавлено можливості любити й радіти життю, то нам самим життям приписано не скиглити і не впадати в депресію з приводу дрібних невдач у житті та на «особистому фронті». Подивіться на свіжість почуттів цих закривавлених досвідом героїв і уявою осягніть образ автора, про її щирі незіпсовані емоції, яких нам так не вистачає. Яка свіжість почуттів!

«Від тебе пахне свіжим весняним листям і сонцем. Це дивовижно. Від ката пахне, як від косаря на лузі. І в твоїх очах смарагдова трава. Я хотіла намалювати такі очі ляльці, але в мене нічого не вийшло. Дуже важко намалювати щастя.»

Елла Леус, «Кат»

Не треба бути песимістом, краще бути емпіриком, щоб зрозуміти: автор не продовжить у книзі ці почуття як нескінченно довгі, радше залишить їх у нескінченності поза буттям, оскільки це вже справжня казка і утопія – щомиті їх спостерігати на сторінках роману. Зазвичай, такі почуття вбивають разом із героями. Утім, в житті все за шаблоном. Це не для нас. А що ж тоді для нас?

Однозначно для нас, цитуючи автора: «Доброта та великодушність імператора не знають меж».

Ми можемо однозначно довго кричати, що нам погано, волати про те, що хтось когось зраджує або гнобить, але злива наших емоцій може стати руйнівною замість плодотворної, якщо просто кричати в нікуди, не персоніфікуючи імена та прізвища тих, хто говорить щось подібне у наш бік (знов-таки, цитуючи автора):  «Ти будеш жити. Як жити – інакше питання.»

Чи не доживемо ми до того, що останній нетяга на землі буде журитися за людство: «Скільки передрікали, а кінця світу все немає і немає. Прикро». Не хочу цього. Тому наше уявлення про досконалу людину не повинно бути однобоким або монохромним. Головне в такій справі – не носити маски і бути самим собою. І тоді ніхто не зможе диктувати свої умови. Адже розвинена індивідуальність сильної особистості є запорукою того, що «гризуни» не пролізуть у владу, і ми не купимося на їхні подачки. Це складно. Але хто сказав, що буде легко?