Не дивно, що з такого дива виростає відповідна модель поведінки. «Если все делать правильно и вести себя тихо, можно, как клещ, незаметно вцепиться в жизнь и тянуть из нее, что положено».

Так само Марта в цих оповіданнях – символ не проклятого дитинства, але рокової жінки, яка проживає свою сюжетну долю, минаючи коридори редакції, малюючи в пеклі чоловіків, стаючи наприкінці оповіді мало не святою зі зниклою могилою. В принципі, непогана геєна вогняна, це пекельне чистилище, де можна зустріти вбиту маму, покохатися з цією самою роковою бабою і самому тихенько відійти у небуття. Адже навіть будучи живим, тутешній герой – так само збірний образ чеховської «маленької людини» - «каждую минуту своей жизни он мечтал о дне, когда сможет сесть в поезд и больше никогда не вернуться».

Загалом всі оповідання з цієї інфернальної збірки пов’язані та закільцьовані, наче у відомому паліндромі «да небо дано но надобен ад». Окрім всюдисущої Марти, тут може виникнути якась дрібничка на зразок іграшкового вагончика, через який вбилася мама на сходах, і який виникає вже в старій хаті, що її успадкував колишній синок, от лишень звати його інакше. Хоча, чому інакше? Раптом виявляється, що всі герої – Іванов, Петров, Кузнецов, Прохоров – це один і той самий тип чоловіка-невдахи, який блукає від сюжету до сюжету, ніяк не впливаючи на їх розвиток. Хоч живий, хоч не дуже. «Его возраст менялся, но глаза и высокие скулы оставались прежними. И всегда он был одинаково мертвым». Шкода, що запам’ятати «щось важливе» в цій прозі складно, бо так само, як згадані сюжети, її герої з персонажами швидкоплинні, наче дні. «Вспоминать их было, будто пытаться ухватить кусок мыла, упавший в воду», - підтверджує авторка. Залишається лише відчуття абсурду, інфернального страху і бажання або запхати цю книжку куди подалі, або висунути на премію імені Г.Ф. Лавкрафта.

Ні, давайте ще раз. «Сколько тропинке ни виться, а приведет в отчий дом. Змеей оплетет - не вздохнуть. А дома дышать и не нужно. Лежи, Марта, ручки-ножки по швам - радуй домашних да в окно поглядывай. Там идет твое будущее с мешком. Там дорожный камень лежит, и ничего на нем не написано». Іноді авторка зненацька обриває оповідь, особливо коли їй набридає цей сюжетний кисіль, або ставить зовсім вже неоковирну крапку, як у буденній страшилці про цю саму Марту, але ще маленьку. «В этот момент красная дверь со скрипом открывается, и в кухню входит дед Тимофей. Его лицо распухло и почернело, стеклянного глаза нет на месте - слева от носа зияет мясная дыра. Он говорит: - Здравствуй, Марта. И пошире раскрывает свой мешок».

Таким чином, як бачимо, рухають нашою дорослою літературою ще й дитячі страхи. Іноді, коли від психологічного тиску, веремії метафізичних сюжетів та інфернальних жахіть в голові починає закипати крута каша, постає питання про те, чому б героям збірки не звернутися до психіатра, якщо вже мамі-тату-бабусі-шефу плювати на дитину або підлеглого. Але й тут нас чекає облом, оскільки це не поодинокий випадок з «життя відпочиваючих», а та сама проблема самотності сучасної людини, про яку писали і Ніцше, і Достоєвський, і Жак Дерида. І яку успішно вирішувала «злочинна радянська медицина», роблячи з людини овоч, а вже нині не вирішує жоден психоаналітик. «Эти самодовольные мудаки только делают вид, что им не плевать, а сами в это время выкладывают в Фейсбуке фото с вечеринок и собирают лайки, - підтверджує герой чергової драми. - Наглые, вечно хохочущие идиоты. Что они могут знать о настоящем одиночестве?»

Не кажучи вже про літературу, за яку вони дають не премію, а путівку в дурдом. 

Оксана Велит. Добро пожаловать в ад. – К.: Каяла, 2017