Є книги, які добре читати під зиму. Коли листопад переростає у снігопад, коли листя під ногами вже не жовте-багряне, без ароматів кориці і цвілі, і не пахне…а лиш у болотянистому відтінку чиєїсь не-присутності вчуває на собі (своєму тілі тонкому й шарудкому, співочому тілі, люди!) сліди чиїхось не-тонких підошв, вологих і візерунчастих, або й просто – надто гладких, доволі товстих і збайдужілих. Є книги, які варто відкласти саме до такого часу.

Коли спокійно (ох, таки нарешті!) втримана ще з літа «всихає сіль на віях» (с. 17) і втомлений теплом (ти бачиш?!) «янгол хапає ротом жадібно небо прісне»(с. 20). Бо і янголам буває забагато солоності. Бо і янголи «божеволіють жовтим, коли підступає сіре аж під горло…»(с.14). А в горлі – така глибина, що можна узяти й сховати усі ті мовчання з-невиказаними-словами вкупі, узяти й сховати – крадькома та відверто – у всій привселюдності того, що зветься (не)таємною історією. Сховати так міцно у себе, наче «тепліших мовчань не буде, ніж ті котрими ми гріли легені»(с.96).

Не буде, ніж ті... Ті, що були з нами, залишаються з нами. Навіть коли якось тебе (не вір!) «пам´ять покине – як покидають ліжко»(с.17), навіть коли «замкнене коло тисне палець на правій, котрий, як і я, без іме-ні…»(с.77). Бо чомусь не хочеться виказувати якісь імена. Кому ж їх виказувати? «Цим стінам пороблено на глухоту»(с.50). І єдине, що лишається – «вийти крізь вікна туди, де душа»(с.46). А душа, та дивна химера, вона ж – сестра пам’яті, тієї, що «присмаком яблук крадених терпне в роті»(с.17). І забути хочеться, і позбутися хочеться, сплюнувши до біса усю ту кляту терпку пам´ять. На мокрий вихололий асфальт. Як ліжко чиєсь, де ще вчора вони…, «де в любові вони – ніби діти у крижмах білих…»(с.91). Де «в тісних обіймах, на судоми схожих» (с.38) крижми перестають біліти, сходячи першим снігом з тіл, сходячи глуздом у п’янку порожнечу глибинного пам’ятання. Бо ти знаєш, що «на ранок і він відречеться, немов престолу»(с.16). Бо сніг покидає землю. З теплом, «що приймала, немовби приймала ліки»(с.50). З дощем, якому повторюєш упівголоса: «Плач тихіше. Кажуть, болить тільки вічність, а там – звикаєш» (с.77).

Ця книга про звикання. Про буття з-ВИ-кання. Коли мимохіть переходиш довгий-хиткий-болючий міст і несподівано (чи сподівано й прагненно?) опиняєшся «на Ви» з тією лакуною-раною, з якої «витікає поволі літо»(с.80) крізь осінь і крізь-ТИ у перед-зимову каламуть. Шлях мостом – на той берег, на той інший, на той… – щоби заново пережити щось руйнівне-як-зцілення, «аби крізь час, своє зачувши ім’я, розхристаний ішов до неї спішно Той, хто хотів… хоча б снігів торішніх…Уже б віддала. За цілунок в тім’я»(с.36-37).

Жодних імен. Імена, вони ж болять. Жодних імен. Навіть в її очах кольору зів’ялої м’яти – жодних імен. Бо жінка, вона ж «не просить бути , а лиш згадати »(с.16). І хай там собі хтось-щось-десь згадує. Тільки безшелесно, не озиваючись – з того, по-той-бічного берега. Ти тільки «доки дихаєш, згадуй, як вириваєш ймення своє із грудей її» (с.24). Дихай – згадуй. Згадуй – дихай.

Поезія Тані П’янкової наскрізно (як поранення, коли куля проходить через усе…, через усю!) близька. Дуже близька. Ближезно близька. Бо вона – з цього берега. Вона – як «перешерхле листя» (42) пам’яті, яке треба бережно, обережно, бережливо торкати – ніби талісман, узятий в дорогу з того берега відчувань. Ця поезія (і її творчиня теж!) знає, як «люди вміють любити пам´ять торішню»(с.39). Не імена, події, кульмінації чи розв’язки. А саме – пам´ять любити і, врешті – просто любити когось пам’яттю: трохи згірклою, добутою звідтіль (і  з-від-тіл), де тепло і терпко. І це не проста «осіння тепла згадка зі скрині із запахом нафталіну»(с.23). Це перед-зимове і перед-земне витікання-втікання у той край, де ти «була на стрімкому шпилі»(с.16). Один рух – прірва.

І хіба ж твоя вина у тому, що є такі «кохання, в які повернешся – пахне ладаном»(с.30)? І хіба твоя вина у тому, що Хтось угорі накреслює нам ті береги? І винні не береги. Не береги. Не берег-Л-и.