Дебютний роман Володимира Єрмоленка, знаного досі переважно як автора публікацій з історії філософії (книжки «Оповідач і філософ», «Далекі близькі»), – це варіація на тему міфу про Одіссея, одного з засадничих для західної культури сюжетів. Українських прозаїків тема Одіссея інколи теж надихала на постання нових творів (зокрема, відносно недавні романи «Де твій дім, Одіссею?» Тимофія Гавриліва й «Уліссея» Івана Лучука).

«Ловець океану» тісно пов’язаний зі своїм давньогрецьким прототекстом, однак Єрмоленко відсилає свого головного героя у зворотний напрямок: не від Трої до Ітаки, а від Ітаки до Трої. Потреба в такому маршруті викликана Одіссеєвим невдоволенням своїм бойовим минулим, усвідомленням зла, котре він заподіяв своїми подвигами. Не знайшовши в Ітаці ні Пенелопи, ні Телемаха, він приходить до думки, що для того, аби повернутися до рідних, мусить пройти шлях спокути, “замолюючи провини та благаючи прощення”. Так наш герой знову опиняється серед сирен, у володіннях Навсикаї, Каліпсо, Цирцеї, в Аїді…

Шлях Єрмоленкового Одіссея – це шлях до себе самого, до порозуміння зі собою та з іншими, шлях внутрішньої еволюції, а також впливу на світогляд інших. Зовнішніх подій та сюжетних розгалужень у «Ловці океану» напевно менше, ніж у Гомеровому епосі, Єрмоленко використовує з «Одіссеї» переважно ті сцени, в яких йшлося про чоловічо-жіночі стосунки. Ці сцени український письменник старанно плекає, натомість деякі важливі в античному сюжеті гілки цілком всихаються: про Телемаха автор ніби забув, а Пенелопу хоча й виводить на кін у передостанньому розділі, та дає їй  возз’єднатися з Одіссеєм лише віртуально. На тлі не надто виразного шляху обіцяної спокути упродовж більшої частини тексту такі деформації Гомерового сюжету здатні викликати критичний осуд. В рецензії Ірини Ніколайчук читаємо: “Дорога спокути точно на вдалася <…> Еротизм, який місцями заступає собою спокуту, прощення й універсалізм, занурює в себе незгірше за чари Цирцеї…”.

Поняття спокути можна розуміти по-різному. Спокута може бути тривалим релігійним екстазом з безупинним “замолюванням провини та благанням прощення” – саме це було обіцяно читачеві на 15-й сторінці і наслідком цього мало стати возз’єднання Одіссея з дружиною і сином. Та очікуваного хепі-енду з бенкетом, різаниною залицяльників, перетворенням жебрака на царя у рідному краї і встановленням миру роман не містить. Навпаки – все завершується війною і невизначеністю подальшої долі головного героя. Хоча Одіссеєва роль у цій новій війні якнайпромовистіше свідчить про спокуту.

Впродовж значної частини тексту розчарований у війні Одіссей скидається на якогось розніженого Дон Жуана, і лише у фіналі він знову стає воїном і керманичем, від котрого залежить перебіг суспільних конфліктів. Наявність пацифістського пафосу в певних частинах твору не робить цей твір пацифістським в цілому. Тому запитання Ярослави Стріхи “Чи можуть такі конструкти за-мир-проти-всього-поганого не звучати благоглупостями в той момент, коли дім нам усім уможливлює саме те, що хтось іде на війну?” абсолютно недоречне. Мені здається, досить однієї метафоричної фрази – “Одіссей розплющив очі і дивився на щити під стелею, схожі на великі залізні серця”, – аби побачити серце Одіссея-воїна, Одіссея-захисника. Ще більш наочно ці характеристики головного героя виявлено в сюжетній розв’язці – останньому розділі роману.

Щоправда, останній розділ роману і в моїй рецепції залишив шлейф сум’яття. Мова про невиписаність логіки перевтілення Одіссея у правителя краю, який він руйнував. На тлі досить-таки неквапливого, психологічного письма більшої частини книжки Одіссеєва метаморфоза надто поспішна, а моралізаторські максими персонажа можуть викликати скептичну посмішку. (Між іншим, те саме можна сказати і про цьогорічний роман Сергія Жадана «Інтернат», але, як кажуть, менше з тим.)

Три речі є у романі Володимира Єрмоленка, якими твір істотно відрізняється від Гомерової «Одіссеї» і які спонукають говорити про «Ловця океану» як про натхненний та вагомий текст. Перше – стиль нарації, поетична мова. Друге – психологізація персонажів. Третє – світоглядна трансформація героя відносно його античного прототипу.

Нарація – це те, що заворожує від самого початку. Ритмічні нанизування, що накочуються, як морські хвилі. Напевно, так може писати тільки людина з дуже добрим відчуттям музики. Частково нагадує Ніцшевого «Заратустру» (не тільки ритмізованими ліричними висловлюваннями, а й схильністю до афоризмів). А в найбільш поетичних місцях можна зауважити суголосність навіть з поемою прозою «Без Еспанії» Юрія Тарнавського, з її нагромадженням однорідних синтаксичних конструкцій, “приїздів” і “від’їздів”, чи то припливів і відпливів. Ось фрагмент, що найвиразніше показує цю подібність:

До його течії, що ні швидка, ні повільна, але входить у твоє тіло поступово, тече крізь тебе, проникає крізь тебе, і ось тіло твоє стає хвилею і водою, і ось твоє тіло розпадається на частинки.

До його глибин, що в них стає світліше, ніж на поверхні, хоча всі тобі кажуть: не вір глибині ріки і моря, вони не для людського розуму, вони не для людських сердець.

До його берегів, укритих тополями, що підпирають небеса, та вербами, що моляться землі.

Але «Ловець океану» не всуціль такий, тому жанрове визначення твору – не поема, а роман. Роман, який прагне бути поемою.

Занурюючись під поверхню сюжету, у ліричну глибину, Єрмоленко розкриває психологію персонажів, розгортає її у розвитку, в діалектичній перспективі – це стосується не лише Одіссея, а й тих, хто поруч з ним і на кого він впливає. Зокрема, дуже рельєфно виписана еволюція стосунків головного героя з німфою Каліпсо. Взаємини між персонажами виступають плацдармом, на якому досліджуються такі універсальні феномени, як кохання і війна, пам’ять і забуття, влада і покора, божественне і людське, людське і тваринне, щастя і біль, провина і туга, погляд і дотик, дотик і голос. Кохання, якого в книжці напевно більше, ніж покути, переплавлює характери, спричиняє взаємообмін енергіями. “Кохання – це перетворення”, воно може бути як прагненням упокорити, волею до влади, так і “волею до безвладності”.

Полеміка з Ніцше? А чому б і ні? Тим більше, що наступне речення після цитованої фрази теж на це натякає: “Це вічне неповернення одного й того самого”. Та й із Фройдом, який вважав, що людиною керує прагнення повернення (про це, до речі, можна прочитати у попередній книжці Єрмоленка «Далекі близькі»).

Основна фігура Гомерового сюжету – повернення до минулого. Той, античний, Одіссей повертається до Ітаки, попри двадцятиліття відсутності, попри гнів богів, попри битви та інші випробування. В Єрмоленка – зовсім не так. Основна сюжетна фігура «Ловця океану» – повернення неможливе (та й непотрібне). І Одіссей, і Пенелопа долають свої нав’язливі стани (провину і тугу відповідно), змінюються і зустрічаються лише уві сні (можливо, тут натяк на смерть).

…Вам коли-небудь доводилося слухати сольні імпровізаційні концерти Кіта Джерета? А бачити емоції, які він переживає? В океані звуків кожну ноту він переживає так, ніби більше не зможе до неї повернутися! Або й так, ніби від кожної з них залежить життя армії його слухачів. Він корчиться, пітніє, стогне, трясеться. Ясна річ, не за цю екзальтованість (під час досить-таки врівноваженої, медитативної музики) Володимир Єрмоленко називає його першим в п’ятірці улюблених музикантів, а, як пояснює, за майстерність поєднання мелодії та історії. Єрмоленків Одіссей розриває Гомерове кільце і рухається далі, бо його чекають нові випробування, а в них є своя музика. Кіт Джерет перетасовує знайомі мотиви і витворює з них власну історію, не гіршу за попередні. Тож не тужіть більше за знайомим сюжетом, відпустіть його – можливо, це допоможе вам знайти себе, “маленьку рослину, колись прив’язану до лінії горизонту”.