Розмисли напочатку

…Об’єктивної реальності, ймовірно, не існує. Є безконеччя суб’єктивних світів і просвітів, які поєднані певним умовним мегасенсом, що дозволяє долати хаос, вибудовуючи спіраль розвитку в напрямку Нездоланного Світла. Це – напочатку; такі думки-невигадки! І цілком – без далекобійних намірів зав’язати якийсь і літературний, і філософський, і містично-космогонічний текст з відкриттями та викриттями, що зворохобили б читальника! Я лише – про поезію (зокрема, лірику) незабутнього Ігоря Римарука, книжку про нього Мирославову Лазарукову „Забуті письмена” (повість-спогад); Львів, „Растр 7”, 2018р., 189 с. Читаючи-начитуючи, вочевидь, неможливо не бути у світі Римаруковому поезійному, що даровитий віршар його вибудував-створив і у світи інші інтегрував, що чекали на нього в інших суб’єктивних реальностях. І я певен, дорога ця – безконечна. Як сама Молитва й сама Поезія. – Божественна формула для мене.

Об’єктивної реальності не існує… Існує Притягальна Сила. Божа.

2. Писати

…Мої робочі нотатники принесли мені: „Писати і страшно, як спати наодинці в далекій холодній занедбаній споруді”.

М. Лазарук стверджує: „Дуже багатьох події наприкінці вересня 2008 року застали зненацька. Раптова смерть Ігоря Римарука у Львові довго не могла отямити друзів, знайомих, прихильників його творчості” (розділ „І побачить усміхнену смерть той, хто слово твоє берегтиме…”). І далі –: „Власне, мотив незахищеності якоїсь трагічно передчутої (підкреслено мною. – В.П.) поетом невідворотності (В.П.) й став визначальним у книжці „Бермудський трикутник” (2007р.).

Мене зриває

нетутешня біла рука

немов виноградне гроно

мене обвиває

нетутешньою срібною ниткою

павучок сиротливий

мені відлітається

в небеса безіменні

пливеться в ріках підземних…

…І автор „Забутих письмен” намагається бути максимально коректним у своїх писаннях, у тому числі і тому що, страшно, і тому, що „довелося багато дечого…” Він не форсує час і пробує не аж так прискіпливо звертати увагу на різноманітні чутки, розмови, а то й одверті побрехеньки. Я б сказав, що його більш притягують екзестенційні причини (хоч паралельно накручується й хронологія конкретних трагічних подій того вересня).

Поет помирав у зовсім іншій лікарні ніж та, де мали б лікувати його травми, завдані в автодорожній пригоді. І про це, насправді, писати страшно. Та й чи потрібно?.. Закінчувався. Життєпис. Римарука.

Страшуся присуду:

„ Ти з нею. Ти не наш”.

Повторюся, писати, насправді, страшно. …Ще й тому, що це, як меса: Господь сердиться, коли тебе немає на місці.

І Лазарукове: „Треба було насамперед знати Римарука і його ставлення до свого буденного ремесла – „писати”. Робив він це непоказово, не граючи з публікою, не піарячись, бо завше старався залишатися з творчістю, так би мовити, наодинці ” .

Писати. Ігор Римарук. Поезія. Незважаючи на те, що страшно.

3. Дорогою

…Добра якість, як на мене, спогадувальника-оповідальника Лазарука – виразна коректність, моральна стриманість у текстах; вміння не збочувати на дешеву сенсацію чи недолугу анекдотичність. Лазарукове лаконічне: „Менш за все хотілося б розмірковувати на подібні теми. Зрештою, можливо, хтось інший…” – дещо з’ясовує у цьому плані впродовж дороги.

Я певен, що за іншого, пікантного підходу до „об’єкта”, інтерес пересічного читача до книжки значно пожвавішав би. Одначе, добре знаю і те, що в брудному намулі золота не намиєш. Таки-так.

4. Спогадуючи непроминальне

…Не думаю, що це, саме, моє відкриття, одначе, все ж засадничим для поета є винятково шляхетні стосунки з мовою. Це особливе внутрішнє відчуття якогось непогамовно-містичного середовища, що надає тобі могуті все нових і нових енергетичних просторів і ти дуже природно освоюєш іх: так наче вони є продовженням самого тебе; тобою.

…Лазарук намагається в лінійну розповідь про поета вклинювати те, що називаю письменницькою інтуїтивною аналітикою, мимохіть глибше адаптуючи Римарукові тексти для вишуканого читальника, зачерпуючи з самих начал („Якщо не на слово – на кого ж тоді покладатися?!”) і аж до болісно вивершених жаских поетичних одкровень „І побачить усміхнену смерть той, хто слово твоє берегтиме…”.

Кучугури димів на ліси намело.

Яма світла між ними – як забута копальня.

Закіптюженим небом пливе НЛО –

Безпритульний вінок на Івана Купала.

І супроводжує слово словом: „Можливо, тоді на читача це й не наганяло такого одчайдушного остраху, як тепер, ,,коли душа пройшла всі стадії печалі” (Ліна Костенко), але тінь невидимої прохолоди, як схолола тінь принишклої гадюки серед лісу, перебігала перед очима, аби назавше попсувати якусь надто звичну картину”.

Автор „Забутих письмен” припроваджує негомінкою стежкою чеснот немарнотних, а вічних. „Певним застереженням щодо того, якими можуть бути наслідки людської байдужості, є і моя повість-спогад про Ігоря Римарука. Бо він продовжує волати до нас своїм притишеним, проте впевненим голосом”.

Останній біженець із різдвяних легенд,

як переселенець в Об’явлення Івана…

Розповилася порожнеча безнастанна.

Розмився слід і розповсюдилась омана.

Розбився світ, як череп’яний глек, ущент.

Лазарук вміє оцінити післясмак Римарукового слова, залучаючи нас усіх. Спам’ятаймося. У цій виповненій тиші поетичній. Лише поезія.

5. Насправдішнє – вічне

…Лазарук часто задається питанням: „Ким він був: Ігор Римарук?” І, по суті, впродовж усієї повісті-есеї триває пошук відповіді. Й не закінчується навіть з останніми словами книжки. І, очевидно, не закінчиться…

„ …з позицій часу, котрий не здатен проминути, лише перетікає з минулого в майбутнє, де насправді його немає, бо він раптово для когось стає вічністю. А як з нею розмовляти, нас ніхто ніколи не вчив. Ми не готові до цього. Почуття смертності приходить по-різному й відбивається так само. Тому й сумніваємося, ходимо колами, аби відповісти однозначно. І в будь-якому випадку, так мені здавалося до того часу, поки не з’явилася ця безпробудна й непізнавана прірва, коли між минулим і прийдешнім немає нічого теперішнього. Часові грані ніби стираються. Тоді на поміч приходять вірші”.

…Зближаючись із вирозумілістю в руслі тексту, думаю і про те, що поезія, як монастир, у якому дуже нечисленна братія відмолює гріхи всіх. Усіх.

І не квапмося висновкувати… „Бог сотворив птахів, аби спонукати в серці людини тугу за небом”. – Не пригадую кому належать ці слова. (Мабуть, – тугу за небом поезії).

6. „Менше поетів…”

…Лазарук у „Забутих письменах” вдався до неавторського „післяслова”. Власне, есея Ігоря Гургули, львівського письменника (прозаїка і поета), „Самотній вовк у місті Лева” замінила оте „слово”. І з’явилася, бачу, зовсім доречна обрамівка до повісті, зрозуміло, в іншій стилістичній манері та з виразно особистісних світоглядних позицій. Більш публіцистичних, хоч із оздобою Гургулиного поетичного слова. Процитую кілька рядків:

Сміялось місто,

Гуділи авта,

І блимав блідо

Ліхтар вгорі.

Ніхто у місті

Не запримітив:

Менше поетів

Суть на землі.

Гургула, не пристосовуючись і не підпрацьовуючи, долучив дещо своє у книжку про Ігоря Римарука. І це додало, бо рамці, майже завше, бувають декоративними.

Самотній вовк?.. Мабуть, у цій метафорі слід шукати глибшого?.. Так є.

Невже таки ніхто не запримітив?!! Менше поетів…

7. P.S. 

Мирослав Лазарук у своїй книжці, вочевидь, прагне якомога переконливіше сказати про те, що Поет розпочинається та закінчується своїми віршами… І це йому, у значній мірі, вдалося. Я певен, що будуть нові вдосконалені видання „Забутих письмен” і очікувані даровані одкровення. Це, без сумніву, знаково для національної літератури та культури назагал. А Ігор Римарук, безвідносно, залишатиметься в сонмі геніальних українців.