Нарешті на  теренах  України  з’явилася книжка, цікава дітям своєю динамікою та простотою, й водночас глибоко патріотична, що не менш важливо для виховання маленьких українців та українок, справжніх національно свідомих патріотів та добрих християн нашої  милої України-неньки. Можливо, цьому сприяло те, що над книгою працювало 68 авторів з різних куточків калиново-незламної  Батьківщини, землю якої вже кілька років топче чобіт агресора. 

Об’єднавче начало – це завше  краще, ніж  руйнівне віддалення одне від одного, хоча заняття письменництвом й передбачає певний індивідуалізм. У «Вишиванці» об’єднання підсилене ще й прагненням зробити якнайкраще, бо книжка адресується дітям, «нашим сонечкам», як вдало порівняно в передмові.

Ілюстрації в дитячій книзі  тісно пов’язані  з текстом. Бо, як відомо, дитина пізнає світ не тільки вербально, а й через зорові образи. Художник – це не ілюстратор, а повноправний автор. Художнику «Вишиванки» Еллі Гринько довелось  нелегко, працюючи  за майже сімдесят авторів. Її  зусилля не стали марними,  так як ілюстрації в книжці – це не підпис тексту. Вони живуть самостійно, несучи в собі пізнавально-фантазійну роль.  Іноді, як на мене, навіть більш вдалу, чим сам текст. Хочеться окреме слово подяки сказати  про кота в вишиванці на титульній сторінці. Образ цей не випадковий. Більшість текстів книжки пов’язані з цими, такими різними за характером і поведінкою домашніми улюбленцями. Й це не дивно, бо саме з пухнастиками так любить бавитися малеча. Тому й  переважна більшість батьків називає своїх дітей не тільки сонечками, а й котиками.

Оцінюючи авторські тексти, важко віддати перевагу комусь одному. Думка читача, на мій погляд, завжди суб’єктивна. Гра є важливою частиною дитячого життя, однак вона – навіть казка та оповідання – повинні сприяти вихованню  поваги до символів держави та  віри батьків. Безперечними лідерами в цьому є три авторки, три жінки, що віфлеємськими зірками сяють на сторінках «Вишиванки». Це знана в Україні та за її межами письменниця Зірка Мензатюк та її колежанки по перу – Ірина Мацко з Тернополя і Христина Лукащук з українського П’ємонту – Львова. Особливо хочеться відзначити останню авторку, котра проникливо зображає, майже на рівні підсвідомості, щемливу для кожного патріотично налаштованого українця тему Майдану. Ототожнюючи Україну з божественним началом, авторка ненав’язливо сприяє прилученню дитини до християнських цінностей та батьківської віри. Мовби компенсуючи майже відсутнє в школі релігійне виховання через забобони недолугих політиків про світську школу.

Книга «Вишиванка для сонечка» стане не тільки  добрим порадником батькам та альтернативою комп’ютеру, а й помічником вихователів в дитячих садочках. Це твори Олега Майбороди з міста Кам’янське, Петра Сороки з Тернополя, Сергія Дзюби з Чернігова. Приємним відкриттям  у книжці стали для мене Кузько Кузякін із Житомира та Аня Хромова з Нетанії (Ізраїль). 

Дуже сумно, що не тільки шановний Петро Сорока, але й ще дві авторки – Валентина Нижеголенко (м. Херсон) та Людмила Левченко (м. Дніпро) пішли з життя, так і не отримавши довгоочікуваної книги. Світла їм пам’ять!

Відомий український дитячий письменник Віктор Близнець  колись з гумором визначив якість дитячої літератури тим, що у вдалому творі  у печеру заїжджає танк, а виїжджає вершник.

Дуже б хотілось, щоби з часом з «печери» «Вишиванки» з’явився вершник на котику. Пухнастому й веселому, як і сам вершник, котрий мчить по золотому полі, а з блакиті неба посміхається всій Україні сонечко – сонечко у вишиванці.