Є книжки, коли 96 сторінок розповідають більше, ніж 196. Більше за найбільший роман. Збірка новел «Всі фаворитки короля» Світлани Бреславської – саме така. Всесвіти, стиснені до кількох сторінок. Недомовлене, яке розповідає більше, ніж сказане. Недомовлене як спосіб оповідництва.

Без мовленого (sic!) не було б недомовленого. Мовлене створює простір для недомовленого й окреслює його межі, навіть якщо недомовлене – безмежне, а зазвичай воно таке. Недомовлене відкриває безодню, рани, нариви, оголює, розчахає, тне скальпелем. Мовлене – бинт, накладений на рану, що раптом відкрилася і кривавить. Мироточить. Доторкнувшись до неї, можна зцілитися, воскреснути, позбутись інтертності й летаргії. Звільнитись від того, що робить життя сном. Прокинутися. Що для когось біль, для іншого – зцілення. Коли накладено бинт, біль відступає.

Перед очима нитки речень, з яких зроблено рятівну повʼязку. Можливо, вона не врятує. Її призначення – злагіднювати, помʼякшувати. Її роль – у доторканні, в накладанні. Вона – символ милосердя, причетності, цього поруху гуманності, майже спонтанного. Того, що називають діалогічністю. Я не знаю потрібнішого, шляхетнішого її вияву. Слово, воно ж не лише вбиває, а й зцілює. В цьому – призначення письменника, адже для письменника знову і знову шукають призначення, наче не досить, що він / вона – письменник / письменниця.

Здавалося б, нічого особливого: ті самі слова, які ми використовуємо, в які взуваємося, мов у мешти, механічно; ця дія, це взування доведене до автоматизму. І нам у них легко, зручно ходити, й ми зовсім на задумуємося над цим. Ті самі слова, які вбираємо на себе, мов одяг. Слова – наш одяг: ми ховаємося за них, у них, у їхні мушлі. В зручність і звичність. Дещиця тих, до яких ми вдаємося рідше. Практично немає таких, яких ми бодай раз не почули б.

Речення вузлуються крапками, рубцюються канатними містками над прірвою. І лише сміливець не побоїться перейти і, переходячи, зазирнути вділ. Прочитати означає перейти на той бік. Верховини і прірви. Такій прозі призначено виникати там, де близько гори. Де видно їхній хребет, чути характерний подих. Тут – вимовлене, а там, у глибині – невимовне. Всякий текст – мереживо слів і сенсів.

Новели Світлани Бреславської вловлюють крихкість життя, слів, речей, обставин, стосунків. Читач збирає ці уламки на власний ризик порізатися, зойкнути, злякатися, відсахнутися. Авторка не ставить собі за мету зібрати уламки, правильно доштукувати і склеїти. Уламки – самоцінні, гострі грані скажуть більше, ніж якби їх не було. Цілість без жодної тріщини надійно ховає істину. Тріщини привідкривають її – істину й цілість. На ребрах уламків вона оголюється.

Ситуація людини у спорожнілому місті. Оповідачка. Місце, в якому час зазнає перетворення, так само, як події речі і герої зазнають перетворення під впливом часу. Зобразити, як зазнає перетворення час, цей головний перетворювач (часто-густо – спотворювач усього) – особливе вміння. Адже література – не лише творення (це класичний і доволі однобокий погляд) і відтворення (ще однобокіший погляд), а й перетворення. Кафка – це перетворення. Одне з найкращих оповідань цього письменника називається «Перетворення». Можливо, то його найкращий твір. У кожному разі – найпотрібніший.

Зовнішній світ – продовження внутрішнього світу героїні. Недарма кажуть, що людина вміщає у собі світи. Залежність – взаємна. Потреба один в одному: жінки – в чоловікові, чоловіка – в жінці. І – неможливість одне одного. Героїня і... Сергій, інвалід війни, якої немає. Війни – дискурсивної. Війни-як-метафори.

Чоловіки-манекени. Чоловіки-каліки. Чоловіки-мерці. Чоловіки з досконалим тілом у тріщинах, мов античні вази. Алебастрові скульптури. Світ новел – однаковою мірою магічний, як і трагічний. Авторці вдається поєднати магію і трагізм. Їй вдається більше: вплести іронію, ґротеск, гумор. І їй вдається найбільше: за допомогою іронії, ґротеску і гумору вивести зміст з території плачу, такого традиційного для нас, нашої, либонь, карми, не применшуючи трагізму. Не розмиваючи його. Не відмовляючись від нього. Не соромлячись. Їй вдається це настільки добре, що іронія, ґротеск, гумор стають його найвідповіднішими виразниками. Здається, про трагізм сказати можна лише так. Це і є магічність цього письма. Його притягальна сила. Його додана вартість.

Історії приваблюють і відштовхують. У них конфліктують і контрастують піднесене і буденне, вигадане і правдиве. Між ними немає навіть тонкої межі. Бреславська – стирачка меж. Долачка кордонів. Фізичних. Метафізичних. Між фізичним і метафізичним. Між інтимністю і словом. Навіть не історії. Уламки. «Фрагменти мого дитинства і юності, не більше», як писав бунтівний австрієць Томас Бернгард. А більше й не треба. Неґативи, з яких не зроблено фотографій. Та такі, непроявлені, вони найчарівніші. Вони відтворюють атмосферу дійсності, її шарм, загадковість і варіативність, тоді як світлини – копія.

Двері, оббиті дерматином з цвяшками, – затишна деталь, яка суґерує щось знайоме, домашнє, та за цими чудовими дверима, як у новелі «В колі трикутника», покликаними навіювати міщанські комфорт і стабільність, наче все воно – раз і назавжди, чаїться щось геть інше, а сама «шоколадна плитка» дверей, межуючи простір зовнішній і внутрішній, межує істину й ілюзію, аспірації і даність. Апетитний шоколад виявляється сурогатом чогось недомовленого і надломленого, викликаючи зовсім не ендорфінові відчуття.

Ці новели написано легко, майстерно. Просте, побутове, буденне. Письменниця рятує його від банальності. Рецепт – магічний реалізм. Це – перша книжка в сучасному українському письменстві, де зчитано не лише поверхневі атрибути магічного реалізму, а й відбувається доторкання до його суті. Світлана Бреславська зуміла пересадити магічний реалізм на рідний ґрунт. Мало того, він прийнявся, набувши неповторного присмаку-звучання.

Це право жінки вибирати, кому вона хоче належати і чи взагалі вона хоче НАЛЕЖАТИ (ключовим стає слово «належати», «хоче» відступає на другий план). І – власницький інстинкт чоловіків. І того, якому з-поміж них вона надає перевагу, бо він – художник. Чоловіки – такі самі крихкі, як контури жінки, яка приходить позувати, на полотні. Модель для складання, жінка-складанка, та це не так, бо є почуття і є кохання. Авторка звільняє це слово (кохання) від заяложеності, воно звучить свіжо. Хоч про стосунки написано тисячі книжок, кожні стосунки завʼязуються від нуля; подібні до інших, вони геть неповторні. Вони проходять усе від «А» до «Я», всю абетку. І стає зрозуміло, що ми не можемо говорити про людей взагалі. Письменник не може собі цього дозволити – навіть тоді коли сягає вершин узагальнення. Ми можемо говорити лише про конкретних людей, тільки тоді написане щось важить.

«Ковчег» – центральна новела збірки. І тому, що вона справді центральна (формально), а на неї зобабіч, мов на вісь, нанизуються інші новели, кожна з яких при цьому неповторна. І біблійними алюзіями, в яких ковчег – один з основоположних образів. І літературними відсиланнями, адже ковчег – важливий смисло- і наративотворний образ світового письменства. Світового і нашого, українського («Ковчег» перегукується з «Майстром корабля» Юрія Яновського, обидва твори – глибоко поетичні). І, врешті, тому, що в цьому текстику Світлана Бреславська досягає найвищої майстерності.

«Всі фаворитки короля» черпають з невисякного джерела також іншої традиції. Тут, поруч, жив і творив Василь Стефаник. Авторка лучить цю, близьку (у простороі), й, ту, віддалену (у просторі), традиції містком власної короткої прози. Цю, віддалену (у часі), і ту, близьку (у часі). Ця гра просторами, далеким і близьким. Ця гра – безпрограшна, часопростір – цьому надійна ґарантія.

Ні, це – не жіноча проза. Вона опирається, вислизає з цієї біномності, бінарності, дихотомійності, антиномійності, з цих обймів і з цього антагонізму «жіноча – чоловіча». Це просто варта уваги література. Водночас, жодних сумнівів, що саме так могла написати лише жінка.