Re: цензії

08.04.2024|Ігор Чорний
Злодії VS Революціонери: хто кращий?
Леді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
03.04.2024|Марта Мадій, літературознавиця
Фантасмагорія імперського пластиліну
28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника

Re:цензії

13.02.2024|16:06|Олег Соловей

Катарсис цього місця

Лямпрехт П. Це місце / Переклав Юрій Завадський. – Тернопіль-Краків: Видавництво «Крок», Instytut Literatury, 2022. – 72 с.

 

ой потьмянілий

у денному світлі вірш

сховався у собі

лише вряди-годи зблискує

 

але я не витягую його

з темних глибин

на плаский берег

дійсності

Тадеуш Ружевич

 

Книжка вибраних віршів Пйотра Лямпрехта «Це місце» (2008 – 2022) представляє українському читачеві вірші з чотирьох збірок. У такий спосіб презентується деяка тяглість і витриманість окремого художнього світу, – це проби із кількох горизонтів, – принаймні, хронологічних. Мінімалізм цієї поезії зовні нагадує лірику краківського поета Марека Вавжинського, але між ними вистачає й відмінностей, ясна річ. У будь-якому разі, твори мінімалістів нагадують особисто мені туго згорнуті сувої, із якими читачеві доведеться попрацювати у зворотному від праці поета напрямку: сувої образів і сенсів необхідно розгорнути, аби дістатися найголовнішого, – авторського задуму або, принаймні, авторських емоцій, настроїв і почуттів. Інваріянтність таких операцій не містить, на щастя, нічого шкідливого (можливість численних і відмінних між собою рецепцій апріорі закладена в подібній поезії, як, зрештою, у поезії взагалі). Попри мінімалізм (або радше – завдяки йому), поезію Пйотра Лямпрехта доволі складно вичерпати чиєюсь конкретною інтерпретацією, наприклад, моєю. Про це говорить і сам поет: «Може, це така моя наївна віра в мову. Коли читаю поезію, то розумію, що часто там забагато слів, забагато там говориться. Я не особливо люблю сучасну поезію з огляду на її нараційність, її такий оповідний характер. Може, це дивно прозвучить, але кажучи коротко, це прямує до якоїсь деперсоналізації, усунення себе зі змісту та полишення самої лише мови, щоби я сам як читач самого себе, але також і та особа, яка візьметься за мої вірші, мала можливість піти за своїм власним переживанням. Полишити моє переживання в повній мірі і залишити тільки високоякісний текст, який наче на самій межі, залишити його заради чогось нового, заради сприймання читачем. Не буває одного можливого сприймання вірша. Я скоріш стараюся, щоби вірш володів властивою відкритою конструкцією». У поетичній практиці це виглядає приблизно так:

дівчина

говорить

 

трамвай

 

без 

допомоги 

словника

 

Про що цей вірш? Передовсім, він про людину та її екзистенційну неповторність; власне, він про можливість і бажання говорити. Говорити для людини – означає бути. У тексті присутні уточнення щодо локації (трамвай, громадський транспорт) й фіґуранта мовлення (молода людина, дівчина). У транспорті молоді люди зазвичай мовчать, не порушуючи чужу приватність, – такою сьогодні є норма. Але ця дівчина говорить. Можливо, по телефону. На мить забувши, що вона у транспорті. Інше важливе у цьому випадку уточнення-повідомлення створює найбільше проблем, – вона говорить «без допомоги словника». Хтось, можливо, подумає про іноземку, але я це уточнення – суто інтуїтивно, – відчуваю інакше. У світі, в якому так багато чужого приватного простору, людині доводиться користуватися соціяльними масками, штучними емоціями, удаваною емпатією, словниками (змінюючи стилістику, лексику, синтаксис тощо – залежно від співрозмовника), інакше кажучи, – сучасна людина змушена продукувати симулякри (як тобі у пеклі, Бодріяре?) і то у помітній кількості. Ліричний суб’єкт цього вірша вражений (і, як видається, приємно) молодою людиною, яка порушує усталені межі, виглядаючи передовсім щирою та природньою у субверсивній відмові від імітації. Відмова від словника у цьому конкретному випадку може свідчити про короткочасне, але все-таки руйнування обов’язкової алієнації (відчуження), викликаючи здивування принаймні у одного свідка такої поведінки. Виявляється, можна і так, хоча б зрідка, – навіть у громадському транспорті можна лишатись собою. У мене немає жодної впевнености у правильному прочитанні цієї поезії, але водночас я маю впевненість, що лише таке прочитання має сенс. Про щось, екзистенційно суголосне (тролейбус із усім його тлумом і слова зі словника), але з дещо іншими акцентами йдеться у вірші українського поета Юрія Завадського: «Тролейбус рівних можливостей, / напакований витонченими мерцями, / які зі слів словникових роблять собі цигарки. // Та сама спільнота, / що сама себе стримує від радощів» (зб. «Вільна людина не народилася», 2022).

Дуже добре, що Юрій Завадський додав до перекладів свою розмову з поетом, бо читачеві буде не надто просто із віршами Пйотра Лямпрехта. Водночас, я не маю щонайменших ілюзій у тому сенсі, що це спілкування пояснить усю «темряву, накладену на очевидні речі» (як нещодавно висловився Жорж Ніва про вірші Василя Стуса, якого взявся перекладати французькою), або з’ясує всі крапки над «і», не говорячи про більш їжакувату літеру «ї». Чим менше слів у поетичному тексті, тим більше слів доводиться шукати критикові задля їх тлумачення. І, водночас, – «що менше слів, то висловитись легше», – стверджував Євген Плужник. «Я намагаюся дуже дисципліновано їх записувати, щоби вони не містили зайвих слів. Обмежити до мінімуму, залишити сенс, якесь значення, чи багатозначність, записану в трьох-чотирьох словах, з акцентом на тому, щоб структура залишалася відкритою», – пояснює Лямпрехт специфіку своєї робітні. Що ж, спробуємо розібратися із мінімалізмом у сучасній польській поезії. Починаючи з першої поезії зі збірки «Коробка», яка є достатньо прозорою у глибині мерехтінь своїх значень:

мешкає

в цій коробці

 

ніхто нас не перестеріг

 

що ми будемо

проминати забуваючи

про дитинство

 

що простота

стане даром

значень

 

У кожного з нас у дитинстві була своя коробка. У тій коробці ми щось зберігали. Іноді ми такі коробки закопували за містом, аби потім пізніше до них повернутися. Коробка жила разом із нами, й водночас – своїм власним життям. Лише пригадайте, як це було. Лише озирніться: як усе навкруги радикально змінилося. Нас таки ніхто не перестеріг щодо дорослішання, проминання та забування. Набуваючи щось, доводиться щось утрачати або від чогось відмовлятися, – зокрема і від коробки з дитячими скарбами. Але найчастіше ми навіть не здатні згадати, де і коли загубилися наші коробки. Ми просто виросли, проминули, забули. Коробка із поезії Лямпрехта нагадує про втрачений час, і симультанно відновлює важливість значень простих речей у нашій пам’яті вже дорослих людей. Але хто ж мешкає в цій коробці? Ви згадуєте і посміхаєтесь; вам трохи саднить, цей несподіваний промінь у пам’яті, цей дар із дитинства. Але ви посміхаєтесь: вам нагадали про ті часи, коли ви були щасливі. Тепер ви знаєте: ті часи проминули насправді швидко. Про те, що буде відбуватися далі, ви також уже знаєте, особливо, якщо читали Уельбека: «Не варто боятися щастя, – його немає».

У поезії Лямпрехта маємо випадок із «ковтанням» не окремих літер і слів, а багатьох можливих рядків, яких автор воліє уникнути. Мабуть, пора вже навести й приклади, прошу: «поза досяжністю // ліс // ховає час» (вірш із трьох рядків, які утворюють три строфи). Або: «заплющує очі // бачить себе / чужим // не з цієї / подорожі». Зрозуміло, що це якась технологія. До того ж, якась така, яка принципово не враховує (іґнорує) читацький комфорт: «коли / порожнеча / переходить / через час // птахи / помирають / без слів». А разом із ним (читацьким комфортом) і щось на кшталт досягнення результату чи пак, мети. Поезія, як і страждання, існує від початку початків, тож метою бути не може: «підглядає ніч // усміхається / до коробки». Існує лише процес, – вважали футуристи, дадаїсти, сюрреалісти й інші авантюрники ХХ століття; є лише шлях, і ним треба пройти. Якщо, звісно, є бажання. Мабуть, читач уже зрозумів, що у цих міркуваннях ми наближаємось до турбулентности поетичного аванґарду. Сам поет бачить власну ґенезу у вроцлавському аванґарді: «Я приїхав до Кракова, тут був такий захват від Шимборської: це звучить безглуздо, але я цього зовсім не зрозумів. Це було для мене чужим. Я просто виріс із цього вроцлавського аванґарду». (Розмова перекладача й поета публікується без редагування-вилизування (суть якого полягала б у поверненні зредукованих слів, які місцями зникли, поступившись міміці й жестам), але навіть цей нюанс є цікавим, позаяк дозволяє читачеві відчути хаос живого мовлення без втручання візажистів, перукарів і, що важливо, санітарів).

Мотиви світла й тиші, які домінують у віршах зі збірки «Коробка», є наріжними параметрами якоїсь реальности (це щось на кшталт метафізики), яку можна співвіднести із раєм (або, інакше кажучи, з гармонією), якщо уявити, що вони колись існували, існують чи могли б існувати, – принаймні в поезії. Зрештою, у поезії можливо все. Думаю, тут ідеться про ідеал (принаймні, на рівні глибинної інтенції, попри таку нав’язливу артикуляцію мотиву світла у багатьох віршах поспіль, яка особисто мені нагадує ледве не маґічну спробу накликання). А все тому, що без світла не можна, світло повинно бути, світанок кожного разу надходить на зміну ночі, вривається разом із птахами в новий день, стверджуючи метафізичну тяглість буття: «за вікном / ніч // щебіт // перед / барвою / світанку»; «у саду / вночі// блискає // згода / на світанок»; «танок / дощу // світло / з паперу». З ідеї світла цілком невимушено й природньо постає образ щоденної радости, – «світло міста», «подих світла», «коси збирають світло», «мокнуть стежки світла», «бере слово світло», «залишилася ніжність світла». І, врешті-решт, додаючи світлові динаміки руху: «крони / переходять // на бік / світла» і «через струмину // косулі скік // до світла».

Підозрюю, в усьому цьому присутній релігійний аспект. Можливо, не в сенсі конфесійности, а в розумінні важливости першостихій. У віршах Лямпрехта щодо подібних здогадів присутній хіба що натяк, позаяк відсутні хоча б трохи довші пояснення. Сам автор про це говорить так: «У поезії зазвичай йдеться про щось виняткове. Мабуть, треба володіти своїм голосом, своєю власною мовою і так далі, але моє прагнення є протилежним, як в публіцистичній поезії, чи нараційній, чи такій, що викидає з себе назовні якісь кошмари, скажемо так». Тому він і воліє говорити у віршах про втрачені первні та ставлення до цих першостихій – тиші й світла. Людство багато чого розгубило в дорозі від першопочатків і до сьогодні. У сучасному світі тиша – це розкіш, доступна не всім. А в умовах ситого споживацького тлуму цю тишу треба ще вміти почути й відчути. Для цього потрібен поет: «тиша / це павза // це місце / початкування / щебету». Світлові передує тиша, це єдність, про яку й говорить поет: «на шляху / посту / лаванди // тихенько». Тиша – це ще й наслідок можливости порозуміння – знов-таки – після тлуму безкінечних знецінених слів: «ліс це порожнє / кліше мови // без зайвих / метафор». Або в іншому вірші, де представлено інваріянт того ж мотиву:

ніжний

жест

 

замість

феєрверків

 

зайвих

слів

 

Вказані мотиви, судячи з усього, є важливими для поета, позаяк мандрують зі збірки до збірки, поєднуючись у не менш важливому для автора образі безхатька-жебрака. Так, у «Коробці» є вірші «чорнило походить від снів...» і «Смерть на Казімежі», а у збірці «Фабрика паперу» присутній вірш «Їдальня для безхатьків». Ідеологічна та емоційна кореляція між цими текстами є очевидною. Повторитися у принциповому морально-етичному мотиві – це нормально, це акцент на суті речей і цінностей, – можливо, і для читача, але передовсім – для себе: «хтось колись сказав / що жебраки наче світло / яке промовляє» («чорнило походить від снів...»); «хтось помер на Краківській / стає тут / порожньо // лиш трохи світла / у безхатьків» («Смерть на Казімежі»). І знову підхід до того ж мотиву, – задля ствердження гуманістичної опції, яка для автора є важливою:

Їдальня для безхатьків

 

повертаюся з похорону

 

перед альбертинами

черга по хліб

 

один із них мені говорить

що янгол до раю

забирає лиш світло

 

Лямпрехт є поетом із тієї рідкісної парадиґми, у якій на читача всерйоз, можливо, й не зважають. (Спадає на думку український поет Володимир Свідзінський, який у своїх самотності-труді-мовчанні так само спілкувався передовсім зі стихіями, не маючи потреби озиратися на читача). І вкотре надаю слово поетові, який пояснює щось найсуттєвіше передовсім для нього самого: «Я вірю в можливість спасіння. Можливо, це неможливий проєкт, але через метафору, відкритість структури, через обов’язкову накинуту ззовні аксіологію, які-небудь переконання, віру в щось і так далі це можливо». На питання перекладача, чим є поезія, чого вчить, чи це щось відмінне від решти текстів? – П.Лямпрехт відповідає: «Це така наївна віра, що існує якесь джерело, до якого прагне особа, яка пише, на рівні метафізики, трансценденції. Хоча тут потрібно бути обережним із цими небезпечними словами, які вимагають багато пояснень щодо того, як ми їх розуміємо. Естетика, переживання через мову, через досвід вірша, естетика, переживання метафори, яке провадить до катарсису, побіжно кажучи, виймає мене з наративу щоденності, який мене сам по собі втомлює, приземлює. Хоча, з іншого боку, приземлене слово в поезії дуже важливе, це той конкрет, осяжність речі, яка дуже важлива».

Приземлене слово, конкретика мови при всій недомовленості, алеґорія, а не лише метафора, – це так само з арсеналу цього поета. Образ черевиків (інваріянт – босоніжки), який повторюється, натякає на ситуацію деякої несвободи у світі, створеному зі світла й тиші: «взуває черевики / з зіркою / без дна»; «ліс у черевиках / дихає / під респіратором». Із лісом усе більш-менш зрозуміло, але як прочитати вірш про дівчаток у босоніжках? Ось ці рядки: «Дівчатка у босоніжках / виставили язики / в бік сонця / розпалюючи страх» («Про дівчаток»). Первинна асоціятивність настільки прихована, що кожний шукатиме власну відповідь. Ощадливість вислову поета приховує потужні енергетичні можливості. Поетика тиші, поетика очевидного під веретою тиші, – це саме те, що є доступним далеко не кожному. Попри підкреслений ляконізм цих віршів, – рівень конденсації авторських думок, почуттів, поліфонія асоціяцій, – усе це може неабияк здивувати читача: «коли / порожнеча / переходить / через час // птахи / помирають / без слів». Зрештою, одне із наріжних завдань літератури у тому і полягає, аби дивувати. Щодо форми віршів, то вибір поета зумовлений передовсім ставленням до мови, її минулого та теперішнього. І це не лише проблема версифікації. Як на мене, тут значно складніший морально-етичний комплекс питань, пов’язаний зі знанням і вірою: «Це трохи віра в мову, віра в те, що це ще не все, що мова не знецінилася. Вона багато разів була, грубо кажучи, ґвалтована, принижена. Я ж надалі вірю в мову. Може, в цьому є якась наївність, але саме з цієї наївності, з погляду цієї відсутності, яка випливає з наївності, я сприймаю можливість письма, запису»:

Звіддаля грають оркестри

поволі сниться сон рожева казка

у якій діти розставлені по кутах

не в змозі наздогнати мову

вигулькують в імлі

 

березень 2023 р., с. Вороновиця

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

10.04.2024|14:36
Переклади книжок Асєєва та Жадана номінували на PEN America Translation Prize
08.04.2024|17:57
9 квітня у Івано-Франківську Юлія Чернінька презентує книгу "Барні 613"
08.04.2024|13:56
Війна та нові співбесідники для України
08.04.2024|13:54
Польською вийшов друком роман Олександра Клименка «Орфей і Соломія»
05.04.2024|16:06
У ВСЛ виходить новий роман Юлії Чернінької "Спадок на кістках"
04.04.2024|17:19
Анатомія Шонди Раймс, або Як уникнути покарання за серіали? Лекція від кінокритикині Катерини Сліпченко
20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»


Партнери