Re:цензії

08.05.2024|10:36|Віктор Вербич

Епоха і народ – крізь призму долі однієї людини

Панасевич С. В. Місто над Лугою: спомини літ моїх минулих. – Житомир: НОВОград, 2022. – 296 с.

Світлої пам’яті Святослав Панасевич (22.04. 1930 – 05.11. 2011), пишучи «Місто над Лугою: спомини  літ моїх минулих», оповідав  про прожите й пережите у контексті трагідраматичних політичних реалій. У  його життєписі віддзеркалюються  не лише особисте, те тільки події у древньому Володимирі та на Волині, а й значною мірою доля України та українців. При цьому принагідно нагадаємо, що ця книга – сповідально-чесна, без жодного позерства, адже адресував її автор своїм дітям, онукам і правнукам, не розраховуючи, вочевидь, на оприлюднення для ширшого  загалу.  Святослав Панасевич зазначав: «Своїм же нащадкам я хочу присвятити цей писаний документ, щоб вони знали про своє коріння, від якого родового дерева вони походять. У всякому разі, це буде автобіографічна повість про моє скромне життя. І якщо про нього довідаються   мої нащадки у XXI – XXII століттях, то вони будуть знати, чим, як жив і що думав їхній дід 100 – 200 років тому… Якою була історія нашого краю, жива, правдива, без замовчувань і перекручень, не з підручників і без прикрас. Я напишу її як свідок і очевидець усього того, що довелося пережити моїй землі, моїй родині й мені особисто».

Читаючи «Місто над Лугою: спомини літ моїх минулих», у доброму сенсі подивовуєшся, як можна було так  писати: глибинно-щиро, відверто, інтелігентно, совісно, з  розумінням історичних перипетій, без змія ненависті у серці. Ця повість (хоч вона виходить за рамки умовно означеної  жанрової приналежності) засвідчує незламну Особистість із великої літери, людину великого духовного дару,  патріота, скромного трудівника та інтелектуала водночас, якому судилося пройти крізь горнило  суворих і, здавалося б,  убивчих випробувань. Може, саме Провидіння простягало йому руку, аби  не віддати в морок небуття, адже цей чоловік був свідомий свого покликання та обов’язку, зрештою – земної місії. Завдяки саме таким людям  не сумніваємося в істинності одкровення-візії    Василя Симоненка: «Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ». 

Хронологічні рамки «Міста над Лугою: споминів літ моїх минулих»  - початок тридцятих – кінець сорокових років XX століття, період, що емоційною насиченістю (дитинство, рання юність) залишався найнезабутнішим, значною мірою визначальним для автора. Тож цілком зрозуміло, що, озираючись на початок свого життєвого шляху, Святослав Панасевич так зворушливо-лірично, поетично  писатиме, виявляючи неабиякий дар слова: «Вернися, вернися, моє золоте, щасливе дитинство, вернися, безжурне і сонячне, вернися, дороге й миле серцю – хоч у мріях-снах, у згадках-споминах, у мерехтінні ранішньої сонячної роси, у запаху медових квітів, у щебетанні садових соловейків, у промінні усміхнених ласкавих материнських очей…». При цьому попередньо  зауваживши, що цей час «вже ніколи, ні за які цінності, молитви і бажання, не вернеться».

Звичайно, цей ідилічний фон – аж ніяк не свідчення безпроблемно-легкого життя. На прикладі сім’ї володимирців (володимирян) Панасевичів читач укотре переконується, що всі скромні матеріальні статки були зумовлені безперервною щоденною сільськогосподарською (це закономірність для невеликих міст)   працею і батьків, і дітей. Але водночас будні  у молодіжному середовищі завше, у будь-яку пору року, завершувалися святом. Серед зими виїжджали за місто, «масові гуляння влаштовували кожної суботи і  неділі». Як зізнається автор книги, «ці вечори, коли падав лапатий сніг, який рипів під ногами від морозу, мені не забути ніколи». 

Не може не захоплювати  рівень культури, моралі української володимирської міської спільноти у тридцятих роках. С. Панасевич зворушливо розповідає про непохитні родинні традиції, відзначення Великодня, Трійці (Зелених свят).Він оповідає, що, попри непрості реалії, все ж не давалося взнаки  прагнення до всамітнення.  Адже «рідня збиралась на Різдво, Новий рік, Водохреще, Пасху. Зелені свята (Трійцю), обов’язково святкували на лоні природи. І ще у жнива на Володимира».  Ці святкові дійства  мали і свої канони гостювання з  неодмінним дотриманням    пісенної  традиції. «Дуже в нашій родині любили співати стародавніх українських пісень... Таких  тепер вже майже не співають, - зазначає  автор «Міста над Лугою», а відтак резюмує: - За такі пісні можна віддати життя». 

Пропонуючи перелік страв, які вживалися під час частувань, Святослав Панасевич ілюструє і матеріальні статки, й дає інформаційну  поживу для сучасних дослідників української кухні (у волинському контексті).   На початковій  стадії пригощання, зазначає він,  «на стіл лягали копченя, ковбаси,  індичатина смажена, гуска, печена в гречці з яблуками». Хоч спиртним не зловживали ( купували   «горілки-монопольки пляшку-дві на все свято»), зате вибір   напоїв був досить багатим. «Яких тільки вин і наливок не робила  моя добра матінка: слив’янку і тернівку, черешнівку і малинівку, абрикосову і смородинну. Всі вони були в бутлях і суліях і чекали свята, - згадує автор книги. = Нам, малим, не давали ні вина, на наливки, і тим більше горілки, то ми не знаємо смаку цих напоїв. Пам’ятаю, що на вигляд вони були золотисті, іскристі, рожеві і червоні, а гості їх хвалили, приказуючи, що кращих напоїв не куштували  і не бачили ніде в світ. А по веселому і піднесеному настрої було видно, що ці напої мали немалі градуси».

Світ дитинства та юності,  як і в долях  багатьох  людей, і для Святослава Панасевича – момент істинності, адже він постає  у незаймано-чистому сприйнятті, поза  межами комплексів, у прокрустовому  ложі яких згодом приречений опинитися кожен. Водночас автор далекий від того, аби  ідеалізувати  політико-ідеологічні реалії.  При  цьому на прикладі шкільного буття він акцентує на  шовіністичній сутності тодішньої польської держави, під окупацією якої перебувала й Волинь. «У школі категорично заборонялося розмовляти навіть між собою, не кажучи вже про вчителів, українською мовою. «Пацеж», тобто молитву, ми теж повинні були промовляти перед уроками й після кроків польською мовою… І коли, читаючи, учень виявляв український акцент, він  за кожне слово одержував лінійкою «по лапі» і двійку в журнал», - згадує  автор  «Міста над Лугою».  

Ставлення до українців було настільки нелюдяним, що  фантазія  юного Святослава після  розмови зі священником, який казав, що «все-все знає Бог. І коли настане Страшний Суд, кожен за своє дасть отвіт», витворювала  немилосердну картину. «І я думав, - згадував автор спогадів, - що всіх поляків, які нас називають хамами, бидлом, чорти будуть смажити в смолі, а Пілсудського і Ридз-Сміглого, які обдирали нашого батька і його сім’ю  немилосердними податками, буде смажити сам Люципер, буде дерти з їх спини паси шкіри, приказуючи: - Оце вам, гемонські ляхи, за великі знущання, це вам, паразити, за ваше зло, за всі зобиди, за Славкового батька Володьку і за всіх-всіх».  

За версією автора, «тільки в колишньому Володимирському повіті було близько 20 населених пунктів, так званих колоній, від 50 до 200 дворів, де уряд Пілсудського оселив 15 тисяч польських патріотів. Крім осадників 1920 року, тут було розташовано колонії поселень Королівства Польського, які налічували таку ж кількість польських поселень.  У селах жили поляки певною мірою українізовані, які за період царату  асимілювалися  з місцевим населенням. Траплялись випадки,  що вони приймали православну віру, одружуючись із православними, і їх рідною мовою ставала українська. (До таких належу і я, тобто вся наша родина, адже моя бабуся, як я вже згадував, була полькою). Отож до виникнення Речі Посполитої в Польщі не було різко виявленої національної ворожнечі. Одначе «ґонор», національна гордість  переважної більшості поляків (я маю на увазі трудове населення, селян і робітників) були вищими.  Тобто націоналістичний шовінізм стосовно корінного населення був вищим… Особливо лютували осадники».

Вересень 1939 року, коли вже тривала Друга світова війна, став  новим багатогранний суворим іспитом. У тому числі – й для всіх, без винятку, мешканців древнього міста над Лугою. Особливо -  у період  так званого безвладдя, коли  на зміну одним окупантам мали прийти інші. «Тим часом у Володимирі жовніри дивізії «Ломже» біснувались і скаженіли. Вже повну тюрму напакували братами, сестрами, родичами тих, хто був у народній міліції, - констатує Святослав Панасевич. - Жовніри нишпорили  по всіх обійстях, де жили українці та жиди, грабували майно, вбивали людей. Василя Маїла, що жив на околиці міста, на вулиці Ковельській, закатували, виколовши багнетом очі і відрізавши носа – тільки за те, що він оглушив молодого солдата, який намагався зґвалтувати його 15-річну дочку». Він розповідає про жахіття розправи з шевцем Ткачуком, його дружиною та дочками, розстріли під валами тюрми. При цьому автор книги  неупереджено пише й  про зворушливий факт, коли про  заплановані безчинства попереджає сусідів усе-таки поляк. «До нас приходив сусід, Ігорко Борусевич. Я чув, як він говорив з батьком: «Приходив до мене поляк Збровський, сказав, щоб  ховались, сам чув, як готується з місцевих осадників і прибулих жовнірів команда, яка має розділитись на 27 груп, йти з хати в хату і вимордовувати всіх українців. Збровський сам чув, як якийсь поручик говорив: роботу почати о 2-й ночі, вбивати всіх поголовно старих і малих, щоб не було свідків»… Ігорко відкликав батька і довго впівголоса  з ним щось говорив», - згадує Святослав Панасевич. 

Пишучи про період очікування «визволителів» зі сходу, автор книги  не оминає й ілюзій  частини мешканців щодо московитів-більшовиків. Одним із тих, хто опинився у полоні кремлівської пропаганди, був і його дядько Микола. Цей чоловік, знаючи, якою «справедливою» була царська влада, переконував: «Що було, те пройшло, і цього вже давно нема і не буде. Тепер Росія – не Росія, єдина у світі держава робітників і селян. Єдина держава, в якій усі народи мають свою мову, свою владу, свої права… І знайте, недалекий той час, коли брати з-за Збруча подадуть нам руку, і ще при нашому житті восторжествує таке суспільство, яке збудує рай на  землі». Правда, вже невдовзі й він усвідомить, як фатально помилявся. 

Святослав Панасевич зазначає, що  московсько-більшовицька  окупація вилікувала від політичної сліпоти навіть  багатьох симпатиків  режиму.  Адже, як  резюмуватиме його батько через рік, у вересні 1940-го, «такої наруги ще не було ніколи в світі». А перед  німецьким вторгненням, констатує автор «Міста над Лугою», «тюрма і льохи НКВС були переповнені.  Люди між собою шепталися, що скоро війна. І чекали її як визволення. Всі побачили, що принесла радянська влада Західній Україні. За рік і 9 місяців її панування  так зненавиділа її   переважна більшість населення, побачивши  всю неправду, брехню, безкультур’я, бідність, безправ’я, що всі чекали війни як Божого змилування». 

Наводячи приклади  нелюдських  діянь   російських «визволителів», Святослав Панасевич, посилається і на розповідь Володимира Борусевича, який  потрапив до  луцької в’язниці зі звинувачення у шпигунстві. «Біля однієї камери (я запам’ятав    номер: 37) вигукнули: «Борусевич!!!». Клацнув ключ, мене злегка взяли під руки, і я опинився в повно-повнісінькій кімнаті розміром десь 4 на 6 м. Затхле просмерділе приміщення було обставлене з трьох сторін попід стінами чотириярусними нарами, на яких сиділи й лежали люди (як виявилося потім – 52 чоловіки). Щоночі та щодня кількість зменшувалась на 9 – 12 чоловік. Тих, кого виводили вночі,  розстрілювали, а тих, кого вдень, відпускали. Ще 5 – 6 приводили після катування», - згадував він. Правда, Володимиру Борусевичу пощастило – його  випустили з тюрми у травні 1941-го, за 6 тижнів до початку німецько-радянської війни, коли перед утечею з Луцька московити поспіхом  упродовж 22-23 червня закатували (розстріляли, покололи багнетами) за однією версією  дві тисячі   невинних бранців, за іншою – майже чотири тисячі.  

Роздумуючи над перипетіями історії,  автор книги нещадно  характеризує російських окупантів як «нероб, бандюків, алкоголіків, п’янюг», у його розумінні «Ленін, цей брехун і ошуканець».  А відтак, проводячи  екскурс у минувшину,  узагальнює: «Як голодні вовки налітали вони на Україну. Щоб узаконити цей нечуваний між цивілізованими народами розбій і насильство».

Також, як уже зазначалося вище, на сторінках «Міста над Лугою» відведено доволі багато  місця  й українсько-польським стосункам. Зокрема автор посилається на оприлюднену перед жнивами 1942 року відозву районного проводу ОУН до поляків: «Як ми, так і ви поневолені. Не допомагайте німцям, не вступайте до їхньої поліції, не піддавайтесь провокаціям, бо це може призвести до домової війни… За волю Вашу і Нашу!» За його версією, «німці, знаючи  про напружені відносини між поляками й українцями, як між поневолювачами   й поневоленими в минулому, засилали спецзагони, камуфльовані під повстанців УПА, які вимордовували з особливим садизмом деякі польські сім’ї, залишаючи спеціально 1 – 3 живих свідків, щоб розпалювати ненависть і ворожнечу. І це їм вдалося. У відповідь поляками замордовано десятки українських сімей… І пішло-поїхало. Чоловіки мстились за замордованих по-садистськи жінок і дітей, брати – за братів і сестер, родичі – за родичів, нація – за націю, і вже цього процесу спинити не міг ніхто».   

Святослав Панасевич також зазначає: «Німці до зубів озброїли польську поліцію… В місті було  її десь близько 1,5 тисячі чоловік. Крім того, до 1000 чоловік залізничної поліції. Одягнуті у французьке обмундирування і очолені колишніми польськими військовими офіцерами, вони чинили нечувані злочини, в основному над невинним, неозброєним сільським населенням. Палали села, хутори. В ці пожарища кидали замордованих і живих стариків, жінок і дітей… Кров стигне в жилах, коли  згадуєш ці часи».  Він розповідає про знищення  польськими збройними формуваннями  села Коритниця, що на північний захід від Володимира,   про бій між УПА та польською поліцією біля  Стенжарич, вважаючи, що нащадки повинні знати правду, а не бути  бранцями пропагандистського спотворення історії з боку сусідніх держав. А відтак обурюється, нагадуючи, що в так званий радянський час було «заборонено говорити, що повстанці УПА боронили наші села від німців і поляків. Про них можна говорити тільки те, що це бандити і людожери. А про їхні геройські вчинки не можна, бо вони, бач, потім карали зрадників, які заганяли вільних колись волинських селян у колгоспи».  

А ще  «Місто над Лугою» - унікальна художньо-документальна автобіографія, що засвідчує незламну силу духу її автора, який, долаючи  фізичні недуги, не сприймав     підневільного буття,  вірив у незнищенність українського світу, неминучість нашої цивілізаційної перемоги. Тут стільки зворушливих, щемливих моментів, що, здається, ця оповідь могла  б стати основою для кіносценаристів, аби постала й екранізована версія трагідрами  Володимира, Волині, Західної України крізь призму однієї долі. 

Ця книга – на часі  нині, аби знати, «хто ми, чиї діти». Та не плекати жодних ілюзій щодо неминучості викликів (і зараз, й у прийдешньому)  з боку інфікованих невиліковним імперським вірусом шовінізму  спільнот у сусідніх з Україною державах.  Ірина Гнатюк, донька автора «Міста над Лугою», учений-філолог (тривалий час працювала заступником директора Інституту української мови НАНУ), зазначає: «Свій закладений природою талант  оповідача і сформований самоосвітою, доповнений працелюбством  і наполегливістю  письменницький хист Святославові Володимировичу вдалося реалізувати в написанні цих спогадів, а також історико-документального роману «Державний злочинець», який поки що залишається рукописом». А попередньо вона, згадуючи про сучасну війну, яку веде проти України московія,  підкреслює: «Дуже багато з того, про що він писав у своїх спогадах, повторюється сьогодні, у цій потворній війні, набуваючи ще жахливіших виявів. Але це вже колись було пережито, значить і ми зможемо, перебудемо, переможемо! І ця книжка для мене, для всіх, хто її  читатиме – як ліхтарик у темряві, як вчасна і доречна підказка на складному іспиті, ім’я  якому – Життя!» 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

12.06.2024|18:55
Олександр Михед презентував у Лондоні книжку "Позивний для Йова", перекладену англійською
10.06.2024|18:18
Не тільки про дикий Захід
10.06.2024|18:13
Оголошено конкурс на літературну премію ім. Б.-І.Антонича "Привітання життя"
23.05.2024|11:49
Завершується передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"
19.05.2024|11:47
В Україні видали першу частину з трилогії Соми Морґенштерна
19.05.2024|11:41
«Мій розмір – Чернівці»: у «Видавництві 21» триває передпродаж нової книжки Володимира Килинича
19.05.2024|11:36
Вільні голоси Криму. До друку готують документальну книжку про кримських політв’язнів
17.05.2024|14:06
Оголошено короткий список VI Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози імені Івана Чендея
10.05.2024|18:25
ВСЛ оголосило передзамовлення на книжку Сергія Руденка "Анатомія ненависті. путін і Україна"
07.05.2024|08:27
11-12 травня у Львові відбудеться Coffee, Books & Vintage Festival #4


Партнери