Входження поетеси у велику прозу – це завжди подія, що наповнює текст особливою пластичністю, ліричністю, відвертістю. Анна Грувер написала свій дебютний роман «Її порожні місця» на перетині глибоких особистих та суспільних зламів. Народилась у Донецьку, згодом принципово перервала навчання в Москві через російсько-українську війну, зробивши безкомпромісний вибір на користь України. Її перший прозовий текст визрівав цілих шість років і побачив світ у 2022-му, у розпал повномасштабного вторгнення, відразу увійшовши до списку найкращих книжок року за версією PEN Ukraine. Письменниця супроводжувала свою роботу збиранням архівних світлин, де, за її ж словами, серед безлічі нечітких облич і чужих рук лише одна фотографія фіксує момент непоміченого суспільством насилля над підліткою. Ці знімки можна побачити, перейшовши за QR-кодом у книжці або на сторінці авторки в Instagram. 

Як і в багатьох знакових текстах,  у романі  надзвичайно важливу роль відіграє символіка назви. Формула «її порожні місця» – концепт, що пронизує весь твір. Це порожнеча, яку залишає по собі відібраний війною дім. Це прогалини в історичній пам´яті цілого народу. І, врешті, це ті порожні місця, які мусять бути заповненими, щоби людина могла рухатися далі. 

Мандрівка “Її порожніми місцями” розпочинається на перетині кількох жанрових територій. Твір філігранно балансує між класичним романом виховання, що фіксує складний період дорослішання, та глибоким психологічним trauma-fiction. Текст органічно розгортається у двох часових площинах: сучасність Анни (середина 2010-х) переплітається зі щоденниками Сари Берг (кінець 1930-х). Завдяки такій двокамерній структурі текст сам стає схожим на колаж. Він майстерно передає розлад і дезінтеграцію дійсності, спричинені історичними та особистісними катастрофами.

У центрі цієї складної конструкції постає чотирнадцятирічна Анна Дерман – переселенка з Донецька, яку виховує дідусь Шаша. Вона прогулює школу, грає на гітарі й намагається знайти ґрунт під ногами у світі, де війна вже забрала дім, перетворивши його на випалену пустку. Досвід тілесної та просторової незахищеності болюче переплітається з нав´язаним суспільством тягарем інакшості. Як слушно зазначає у своїй рецензії критикиня Олеся Богдан, героїня постійно відчуває цей тиск ідентичності: «Два таких простих, непідконтрольних факти: національність і переїзд. Єврейка. Біженка... Відповідальність і вина. Біженка, єврейка. Це ми (насправді я) винні. І відповідати нам (насправді мені)».

Крізь призму trauma studies та феміністичної критики можна поглянути на сюжетну лінію Анни як на болюче дослідження жіночої тілесності. Простір у романі стає маркером безпеки, точніше її тотальної відсутності. Дівчинка потрапляє у тенета психологічного та сексуального аб´юзу з боку авторитетного дорослого. Текст безкомпромісно стверджує, що безпеки можуть нахабно позбавити «не тільки в межах власного міста чи домівки, а й в межах власного тіла». Критичний фокус полягає в тому, що кривдник, учитель музики Марк Георгійович, – це не шаблонний лиходій із темного провулка. Він досвідчений і умілий педагог, тонкий поціновувач мистецтва, людина, яка опікувалася героїнею на конкурсах і кому вона безмежно довіряла. Письменниця гостро критикує суспільство, що через професійні успіхи митця схильне закривати очі на його злочини. Авторка неймовірно точно описує захисні механізми дитячої психіки – закон дисоціації та знеособлення, коли під час насилля Анна фокусується на алюмінієвому візерунку дзеркала, а саму себе ідентифікує із залишеним багажем: «Я була такою ж річчю, як валіза. Ми обидві залишилися без нагляду. Ми могли б утекти, і тоді по гучному зв´язку оголосили б про те, що загубилися ми».

Однак людина від природи прагне життя і світла. Анна віднаходить своєрідний психологічний та містичний порятунок у постаті Сари Берг, чиї щоденники починають їй снитися. Сара – дев´ятнадцятирічна глуха єврейська дівчина з Вінниці, яка також має непростий досвід співіснування з насиллям. Феміністична оптика роману робить видимим не лише чоловічий аб´юз, а й жіночий: Сара терпить побиття від власної матері, а згодом – ритуальне психосексуальне приниження від свого коханого Леоніда та його сестри. Попри втрату слуху, Сара створює геніальні колажі, знаходячи власний голос у мистецтві. Переживши Голокост і втративши родину, вона ховається у символічному "Човні" – порослому мохом пагорбі, що стає альтернативою жорстокій реальності. Згодом, глибоко травмована, вона розчиняється в соціумі, змінивши ім´я на Галину Радчук. Для Анни, яка зростає без матері та сестри, фантомна присутність дівчини з минулого стає тим життєвим взірцем, який допомагає подолати підліткову кризу й вижити.

Цей складний тематичний клубок розплутується завдяки неймовірно чутливій, філологічно вивіреній мові письменниці. Мовлення авторки поетичне і пластичне. Світ роману немов звучить: героїня чує музику у кожному елементі: чи то у скрипінні розсохлої рами чи у шурхоті шин. Письменниця використовує прустівський підхід до пам´яті: спогади розгортаються асоціативно, чуттєво, вони спалахують і згасають.      

Окремої уваги заслуговує система персонажів. Справжньому мистецтву Сари та Анни протиставляється імітація в особі художниці Ксани – крадійки, паразитки в мистецтві. Літературознавець Тарас Пастух влучно звертає увагу на те, як мовлення цієї героїні викриває її фальшиву емпатію та гіпертрофований егоцентризм.

Звісно, текст такого високого регістру має певні виклики для читача. Літературознавці слушно звертають увагу на герметичну манеру авторської оповіді. Плин суб´єктивізованих спогадів, відчуттів і містичних осягнень часом настільки щільний, що може ускладнювати сприйняття основної сюжетної лінії. Емоційні гойдалки головної героїні, її підлітковий бунт та періодичне бажання закритися від світу створюють наративні паузи, які вимагають від читача значного емпатійного зусилля та терпіння. Крім того, містичний зв´язок між двома героїнями подекуди межує з магічним реалізмом, що може здатися надто несподіваним жанровим вкрапленням у тканину соціально-психологічного роману.

Роман «Її порожні місця» є блискучим зразком глибоко психологічної та гостро соціальної української прози. Це історія про дорослішання, своєрідна інвентаризація втрат і смілива спроба їх подолання. Анна Грувер написала дуже зрілий дебютний роман про те, як насилля та війна створюють у людині порожнечі, але також і про те, як мистецтво, пам´ять та віднайдення власного коріння здатні ці порожнини заповнити. Юна музикантка, пройшовши крізь деконструкцію власного світу, не ламається. Вона творить свою історію сама, стверджуючи: «Є така дитина, дівчина, жінка, Анна Дерман – це я. Я є».