Які книжки Ви читали останнім часом? Ваші враження.

Я за фахом – фольклорист, тому щодня доводиться читати і перечитувати гору наукової літератури. Праці тих, хто творив українську фольклористику, хто доклав чимало зусиль, аби ця наука жила, була повноправна в колі досліджень про традиційну культуру інших народів, хто записував і видавав український фольклор – попри заборони, переслідування і репресії. Зараз на моєму столі – праці Павла Чубинського, Івана Франка, Володимира Гнатюка, Володимира Шухевича, Агатангела Кримського, Філарета Колесси, Климента Квітки... В Інституті рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського перегортаю стоси, фоліанти пожовклих рукописів, які дихають минулими століттями… Можу годинами цитувати тих, хто досліджував Поділля – історико-етнографічний регіон, який вивчаю все життя, бо там народилася: Каленика Шейковського «Быт подолян» (1959 – 1960), Анатоля Свидницького «Великдень у подолян» (1861), Андрія Димінського «Суеверные обряды при постройке дома…» (1864), Валеріана Боржковського «Лирники» (1889)… Із захопленням перечитую праці Р. Кирчіва, І. Земцовського, С. Толстой, А. Лорда…

У царині красного письменства, як називали літературу в ХІХ ст., нещодавно відкрила для себе (завдяки блискучим перекладам Галини Кирпи) кількох цікавих прозаїків, що пишуть переважно для дітей, – норвежок Марію Парр і Осу Ґан Шведер (із останньою навіть заприязнилися листовно). Із захопленням прочитала «Елегантну їжачиху» Мюріель Барбері (переклад з французької Євгенії Кононенко), вкотре втішалася досконалістю мови в «Докторі Фаустусі» Томаса Манна (переклад Євгена Поповича)…  Вразили своїми об’єктивними дослідницькими принципами Станіслав Цалик і Пилип Салігей («Таємниці письменницьких шухляд»). Учуся текстологічного аналізу в Лариси Мірошниченко, її «Леся Українка: життя і тексти» – приклад літературознавства високої проби… Як і монографія Людмили Тарнашинської «Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління», що її читаю і перечитую.

Як обираєте літературу для читання?

Ту літературу, яка потрібна для наукової роботи, ретельно добираю за попередньо переглянутими бібліографічними довідниками, електронними каталогами, бібліотечною картотекою. У пам’яті завше зринає раніше прочитане, покликання на джерела, які слід би переглянути…

Намагаюся щодня читати літературу духовну, без якої було б важко жити у сучасному такому непростому світі: Антонія Сурожського, Ігнатія Брянчанінова, Паїсія Святогорця… Особливо люблю «Лік духовний на сум’яття помислів…» Данила Туптала (Димитрія Ростовського). Тут дослухаюся порад мого чоловіка Руслана Мельника – викладача Києво-Могилянської академії, який значно глибше знається на святоотецьких творах, аніж я.

Коли читаю та перечитую поезію і прозу, керуюся тільки власними вподобаннями, відчуттям справжності. Щоразу повертаюся до Гарсія Лорки, символіка текстів якого просто заворожує. Люблю Євгена Плужника, Володимира Свідзінського, Тодося Осьмачку, Богдана-Ігоря Антонича… У хвилини сум’яття  дістаю давнє (ще з батькової бібліотеки) видання Михайла Коцюбинського – деякі з його новел в юності могла проказувати, як молитву. «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, як і «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…» Лесі Українки, моя мама – учителька української мови і літератури Наталя Григорівна Шалак, нам, учням, цитувала напам’ять...

На найближчих полицях – поезія Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Галини Кирпи і Дмитра Чередниченка, Василя Герасим’юка, Ірини Мироненко, Ярослави Павличко і Наталки Клименко… Люблю вірші сербки Єлени Боснич, білоруса Сергія Панізьніка, естонки Еллен Нійт… Читаю тих, хто належить до мого покоління: Дану Рудик, Наталю Трохим, Мар’яну Нейметі, Валентину Сторожук, трохи старших: Неонілу Стефурак, Віктора Мельника, Бориса Щавурського, Василя Махна, трохи молодших: Мар’яну Савку, Тетяну Мельник, Юрка Бедрика, Марину Павленко, Тетяну Винник, Сашка Хоменка, Катерину Міщук, Оляну Руту…

Роман Теодозії Зарівни «Вербовая дощечка», збірка новел Василя Портяка «У снігах», оповідання Олександра Жовни «Партитура на могильному камені»… – суголосні моїй душі. Оповідання «Запах зломленої квітки» Олександра Денисенка – неймовірно тонка і зворушлива проза, яку пам’ятаєш усе життя.

Читаю тих авторів, що їх перекладають мої друзі, – Петро Таращук, Галина Кирпа,  Леся Харченко… Завжди покладаюся на  їхнє перекладацьке чуття.

 Що можете порадити для читання іншим?

 Ніколи не можна нав’язувати іншим своїх пріоритетів, смаків і вподобань. Люди такі різні, а світ – такий багатогранний… Важливо, щоб у тому світі була гармонія, сформоване поняття прекрасного. Що читати – кожен має обирати сам. Головне – аби вибір був і аби був читач, який здатен обирати, – читач-особистість.