- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження.

- Із задоволенням прочитав роман Клайва Стейплза Льюїса «За межі мовчазної планети». Лагідна філософська фантастика (так уже не пишуть), хоч і в не надто вдалому українському перекладі. А загалом, доведеться говорити про те, що я лише починав читати, бо осилити до кінця вдається дедалі менше текстів. Спробував дочитати давно початий роман «Можливість острова» Уельбека, але знову не витримав. Нелюдська меланхолія у автора поєднана з інтелектуальністю так, що виходять якісь чорні діри, а не книжки. Уельбек, безумовно, таким чином конвертує дух часу (від якого мене верне).

Справа в тім, що хочеться бачити, слухати і читати когось морально сильнішого і святішого, ніж ми всі. Щоб можна було сказати собі: ну добре, я – слабодухий цинічний йолоп, але є ж люди, на яких можна рівнятися, є ж іще атланти віри, які тримають світ на плечах... Чорта з два: сучасний атлант одержимий прагненням обвалити балкон собі на голову.

Із українською прозою все ще складніше – у нас мало кого хочеться дочитати до кінця. Здається, останній український роман, який мені пішов, – «Хліб із хрящами» Михайла Бриниха. Симпатична річ, хоча Бриних, здається, міг би вже ставити собі серйозніші завдання, ніж «вузькопрофільний» зомбі-треш.

Час від часу розкриваю «Лексикон інтимних міст» Андруховича, прочитую одне-два міста. Це книга саме для фрагментарного читання – її не можна з розгону перестрибнути. Ті критики, які читали її підряд, як роман, переситилися і присудили їй «золоту бульку», що було помилкою, я вважаю.

Із недочитаного – «Голова Якова» Любка Дереша. Я чекав якоїсь нової якості від цього роману, але її там нема. Взявся було за «Руйнування ляльки» Степана Процюка. Йой. Якщо це – інтелектуальна проза, то дайте мені краще збірник тупих анекдотів. Зараз ось доповз до середини «Щоденника моєї секретарки» братів Капранових. Мова у них штампована і несмачна, але якісь симптоматичні українські реалії вони в сюжеті відобразили. Може, чого доброго, дочитаю.

Задля справедливості мушу сказати, що і мої книжки дехто не може дочитати до кінця (мій батько, наприклад). Я теж – не геній. Зрештою, я знайшов виправдання всім нам, українським літераторам: важливіше бути доброю людиною, ніж добрим письменником. Будемо вважати, що всі ми – передусім добрі люди, і нам воздасться.

- Які книжки можете порадити іншим?

- З приводу порад, що варто почитати, то я тут сам безпорадний. Але наважуся сказати таке. Ми всі зациклилися на прозі і чекаємо від неї прориву. Майже всі літературні премії шукають «книгу року» серед романних полотен. А проза в певному сенсі є ровесницею державності. Сильну прозу творять ті нації, які вже мають тверде уявлення про власне місце у світі. Україна ж поки що перебуває в стадії бродіння, і що з неї вибродить – невідомо. З цим, на мою скромну думку, пов’язана ідейна слабкість української сучасної прози. Дезорієнтований народ не вміє формулювати.

Крім того, найбільш проривні речі нашої класики написані таки поетами – «Енеїда» і «Кобзар». У нас і зараз багато вартісної поезії – вдесятеро більше, ніж прози. Просто ми як читачі її занедбали. У багатьох книгарнях поетичні збірки взагалі не беруть у продаж, бо знають, що не продадуть їх. А поети якимсь дивом продовжують писати. Федюк, Андрусяк, Махно, Кіяновська, Мідянка, Петросаняк, Малкович, Вольвач і багато інших – усі щось творять, навіть видавати умудряються. Що, не пре? Ну то хоч свіжого Жадана варто почитати – «Вогнепальні й ножові». До речі, Жадан, як завжди, у тренді: видав порцію ліричних блатняків. Цілком актуальний репертуар для країни, де заступник Генпрокурора лабає «Мурку» на роялі. Хоча треба розуміти, що віршовані історії збірки амбівалентні – ніби й соціально звучать, бо надворі – щирий кримінальний феодалізм, але водночас ці тексти є суто ігровими, постмодерними. Жадан бавиться, як фокусник – то витягне пророка з бандитськими замашками, то мудрого зомбі, то «наркошу» якогось пронизливого. Цікаве місиво.