На початку передмови, датованої   19 червня 2024-го,  автор нагадує, що першим серед двох друзів, які спонукали його до написання цієї книжки,  був Геннадій Частяков. А відтак у наступному  реченні уточнює: «Геннадій був людиною імпульсивною  і генерував ідеї з такою швидкістю, що інколи просто не вистачало часу їх навіть вислухати. З ідеєю книжки склалося дещо інакше. Ми обговорювали її десь з пів року, а може, й більше. Він, мабуть, зрозумів, що зачепив мене цією пропозицією».

Ідею світлої пам’яті Геннадія Частякова (майора, помічника  головнокомандувача ЗСУ впродовж 2022 – 2023 років)   Валерієві Залужному вдалося  переконливо та зворушливо  втілити, виявивши та неабиякий дар слова,   мовивши, крізь екскурс у свій життєпис, сувору правду і про війну, і про драму української історії у віддзеркаленні сьогодення, і про сутність стратегії ворога, і щодо  наступних неминучих викликів для України та її громадян. До речі, нинішній Надзвичайний і Повноважний посол України у Великобританії сподівається, що  після «Моєї війни»  (як першої частини трилогії) він напише і «Нашу війну» та «Їхню війну». 

«У цьому вирі воєнних буднів втратив і я дуже дорогу й близьку мені людину, Друга. Він загинув у день свого народження  (6 листопада 2023-го, ще зустрівши своє 39-річчя, - В.В. ) в розквіті сил  та сповнений енергії, що клекотіла в ньому. Невимовний жаль…  Завжди відкритий і добрий. Завжди готовий допомогти. Я дав собі слово, що в цій книжці, першій з трьох, не напишу нічого про все, що сталося після 24 лютого 2022 року. Та саме він, Гена, переконав  мене, що треба  писати. Це завдяки йому я взявся за перо. І біля узголів’я його труни  все це згадував. Так з’являються речі,  які ти зобов’язаний робити.  Просто тому, що зобов’язаний. Хоч як би було важко». 

А в день загибелі друга головнокомандувач ЗСУ  у соціальних мережах, висловлюючи співчуття родині загиблого (вдовою стала дружина, а напівсиротами   четверо дітей), також підкреслив: «З початку повномасштабного вторгнення Геннадій був для мене надійним плечем, повністю присвятивши своє життя Збройним Силам України і боротьбі з російською агресією».

Доля  вихідця з Донбасу Геннадія Частякова   пов’язана також із Волинню, звідки родом його дружина. Тут він досить часто бував. Тож пропоную витяги з розмови, яку я  записував  із Геннадієм Частяковим у вересні  2012 року, коли той перебував у Нововолинську та був кандидатом у народні депутати.  Він так і живе в моїй пам’яті - енергійний, максимально стриманий і водночас щиро-відвертий, сильний і, з вишуканою українською, небагатослівний, не пафосний, чесний, іноді різкуватий… Людина нової генерації, той, хто  мав задатки і на те, щоб стати постаттю всеукраїнського масштабу. Той,  про кого Валерій Залужний писав як про Друга (з великої літери).   

- Кожного з нас життя  вчить по-своєму. Ваша, Геннадію,  доля, якщо судити з відомої інформації,   більш ніж нелегка. Кажуть, у зовсім юному віці Вам довелося стати фактично головним  годувальником сім’ї.  Важко згадувати  цей період свого життя? Чи, можливо, це  час став імунітетом щодо подальших  життєвих труднощів, аби залишатися незламним, бути собою.

- Кожен життєвий період по-своєму повчальний. А головним годувальником сім’ї у згадуваний вами час все-таки була мама. Коли повертаюся пам’яттю в прожите, то знову переконуюся, наскільки сильно в дітей розвинуте почуття справедливості. Я завжди болісно переживав, коли чинили інакше. А несправедливість у нашій державі всюди.  Доводилося завжди боротися, відстоювати себе. Навіть  при вступі свого до  військового ліцею. Успішно склавши всі екзамени, пройшовши медичну комісію, набрав стільки ж балів, як інші хлопці, які вступили. Вони навчалися, бо за них заплатили. А я змушений був чекати, поки когось із багатої сім’ї виженуть. Так і сталося…  Я переконаний: як за справедливість, як і за нашу Українську державу, ще потрібно боротися.  



Геннадій Чистяков

- Тому, очевидно, й закономірно, що серед тих лозунгів, з якими Ви йдете до виборців, -  «Збережемо соборність України!», «Ми держава, а не регіон», «Єдина мова, єдина держава, єдина нація», «В єдності сила».

- Адже ми з вами чули надто багато визначень: «Сильна Україна», «Наша Україна»… Але, як на мене, наша країна повинна, перш за все, стати успішною державою. Як і більшість її громадян. Тоді цілого ряду проблем вдасться уникнути. У тому числі таких, що стосуються дітей. Тому й серед моїх лозунгів, які слід втілити в життя, -  «Здорові діти – майбутнє нації»,  «Кримінальну відповідальність за продаж алкоголю дітям», «За доступну освіту», «Моя мета – заможні українці»,  «Контроль над владою – народу». Щоб запанувала справедливість, потрібне суворе, неухильне виконання закону, жорстка, я б сказав нещадна боротьба з корупцією. На мою думку, такого покарання як довічне  ув’язнення  замало. 

- До речі, оскільки Ви народилися в місті Білецьке Добропільського    району на Донеччині, спробуємо  нагадати, що цей край (за кількістю населення в  області «вмістилися б» три країни Балтії)  дав, сформував  Україні багатьох речників її національного духу. У їх числі –  Василь Стус, Анатолій Солов’яненко,  наші сучасники Іван Дзюба, Патріарх Філарет… Та у Вашому випадку, коли вірити певній інформації, любов до України по-справжньому далася взнаки на Волині, зокрема – у древньому Володимирі, де  як офіцер служили в одному з військових підрозділів.  До того ж  це начебто сталося  завдяки коханню.

- Кожен випадок – часто вияв закономірності. І кохання теж відіграло та й відіграє свою важливу роль. Та скажу й інше: приїхавши (це березень 2005 року)  вперше в Західну Україну після Помаранчевої революції, думав, що тут просто жах. Адже подібні думки культивувалися в Одесі, де я навчався, в місті, яке в основному голосувало тоді за Януковича. Та тут, на Волині, я побачив звичайних, добрих людей, які у своїй більшості далекі від політики. Вже з перших днів перебування у Володимирі-Волинському (зараз місту повернуто назву Володимир, - В. В.) я відчув непідробну людську теплоту. Коли вперше привіз свою дружину до себе додому, то дід мій  думав, що я привіз бендерівку. А зараз він її любить як свою внучку. До речі, мій рідний брат одружився на рідній сестрі моєї дружини….

Дуже багато моїх товаришів, які приїжджають сюди, на Волинь, переконуються: тут така сама Україна, подібні проблеми. Розколюють Україну політики. Їм простіше керувати меншою кількістю людей. Саме тому й ділять Україну  по Дніпру, по регіонах, по областях. Ми чи не єдина країна в  світі, де є три конфесії однієї церкви. Кому це потрібно? Не лише нашим закордонним «товаришам» (як на сході, так і на заході) в реалізації геополітичної стратегії, але  й нашим вітчизняним політикам. Бо це їм вигідно, бо спрацьовує принцип: розділяй і володарюй. Вони знищують свободу, намагаються забрати від людей усе, а за подачки потім купують голоси.

- На виборчій хвилі часто політики піаряться на питанні недоторканості українського парламентаря.

- Виборця «годують» популізмом. Однак це серйозна проблема... У нашій державі – дуже серйозні корупційні дії. Це всі знають. Це не потрібно пояснювати. У мене  також є сім’я.   Хто б що не говорив, а про безпеку рідних будеш думати в першу чергу. Народний депутат повинен бути недоторканим, щоб  мати можливість боротися. Адже, як закликав Тарас Шевченко, «борітеся – поборете»! Ця правда, сказана ще в дев’ятнадцятому столітті, надзвичайно актуальна зараз, у двадцять першому столітті.  

- У ЗМІ Ви висловлювалися щодо вірогідності стимулювання  економічних перспектив  навіть так званих депресивних регіонів. У цей перелік іноді потрапляє і Волинь. 

- Хіба в нас люди депресивні, перебувають у стані депресії?

- Один із аналітиків у виданні «Економічна правда» навіть  поставив знак рівності  між економічним розвитком Зімбабве й Фіджі та Волині. 

- Я це читав. І скажу: дійсно, щоб економіку цього краю підняти, потрібні серйозні державні  пільги. Однак усім відомо: держава ніколи грошей на Волинь не дасть. Тому виходом із ситуації може стати надання області статусу вільної економічної зони. Якщо держава нічого не хоче нам надавати, нехай вона нічого у нас не забирає. У наших людей вистачає друзів на Заході. Поляки, чехи, німці приїдуть в Україну та збудуть тут  найсучасніші підприємства, якщо будуть знати, що чиновники не будуть брати з них хабарів. У Європі, до речі, за хабарництво саджають до в’язниці. Там бояться цього закону, який в Україні не завжди діє. Ці бізнесмени не хочуть бути злочинцями. Тому й не везуть сюди свої гроші, інвестиції, свій капітал.

І ще один  законопроєкт  на часі  - щодо  новітнього Магдебурзького права.  Саме  Володимир-Волинський на 32 роки раніше, ніж Львів, і на 170 років раніше, ніж Київ, отримав (як одне з найперших міст в Україні) Магдебурзьке право, тобто – право громади розпоряджатися своїми грошима на власний розсуд. Коли ми не будемо сплачувати податки в державу, а будемо сплачувати лише податки з фізичних осіб для підтримання економіки свого краю, для збереження та примноження соціального рівня. Адже зараз 90 відсотків податкових платежів повертається до Києва, розкрадається, перекрадається, а потім вони  йдуть на конкретну дію, яку вказує Київ. Де вже знову спрацьовує домовленість і щодо розподілу, і щодо розкрадання. А згідно з новітнім Магдебурзьким правом,  усі  податки залишаться в нас. І громада сама, через депутатів, яких обере до місцевих рад, розподілятиме ці гроші. Тоді ми точно будемо знати, що в нововолинському дитячому садку відремонтують басейн, який двадцять років цього чекає. Ми точно будемо знати, що у Володимирі-Волинському буде гаряча вода цілий рік. Ми точно будемо знати, що в нас створяться нові робочі місця.        

- Зазвичай, роздумуючи про політичну сферу, згадують Карла Маркса: «Політика – концентрований вираз економіки».  Зрозуміло, що ряд наших співвітчизників зі статками та  ім’ям  намагається потрапити у парламент,  щоб принаймні захистити свій бізнес, не опинитися самим  за гратами.  Однак все-таки, на Вашу думку, хто в більшій мірі спроможний  на державницьку політику – людина, яка економічно незалежна від чиновницького воїнства і мародерів, чи «голоштанний борець», за якого хтось заплатив заставу в ЦВК? 

- Обов’язкова умова: для того, щоб мати можливість відстоювати інтереси виборців, сам народний депутат має бути успішною людиною. Успішні люди досягають успіху, неуспішні – ні. Це аксіома. Її потрібно знати. Я на сто відсотків упевнений, що політикою повинні займатися люди з певним рівнем матеріальних статків, досвідом, відповідною освітою  і бажанням працювати. Зрештою, на політика також потрібно вчитися.    

- Політологи часто озвучують песимістичні прогнози недалекого майбутнього країни, що фактично опинилася в міжнародній ізоляції (і зі Сходу, незважаючи на «Харків-1», показові капітуляції перед Кремлем;  і з Заходу). Яким Вам бачиться майбутнє України, обох тепер рідних  Ваших країв – Донбасу й Волині? 

- Пригадуєте,  У колядці, яку співають на Різдво, звучить вітання і побажання: «Добрий вечір тобі, пане господарю». Ми хочемо і повинні бути господарями на своїй землі, у своїй Українській державі. Нам не потрібно потрапляти в залежність від «старших» чи яких завгодно «братів».  Ми самі спроможні правильно розпоряджатися своїми коштами. Ми можемо самі виховувати своїх дітей. А щодо «Харків-1», як ви кажете, то мені дуже прикро, що це відбулося з нашою державою. Ми найкращі землі нашої країни, землі, які коштують  найбільше  грошей, продали за примарну ціну на газ. Ця скидка – недійсна, вона суто примарна… «Харків-1» показав, що наші політики ще не мають  такої сили, як політики в Росії. РФ набирає обертів, зміцнює свої позиції не тільки в стосунках із Україною, а з усім світом. Тому що політики в Росії дбають  про статус своєї держави. Можливо, вони не зовсім переймаються долею свого народу. Але, в той же час, роблять усе, щоб Росію  як  державу поважали, змушують до цього цілий світ. Я переконаний, що українці також можуть і повинні змусити увесь світ поважати Українську державу. Але це станеться тоді, коли ми наведемо лад у себе, ефективно господарюватимемо на  найкращій, найродючішій у  світі землі, коли в Україну, а не з України, будуть їхати працювати. У нас все є. Окрім бажання. Окрім  почуття  єдності – в державі, в розумі народу. Україну роз’єднували  багато століть. Наприкінці двадцятого століття вона нарешті зуміла об’єднатися. А тепер  її знову хочуть розколоти… Тут, на Волині, розпочався рух УПА. Адже саме тут усвідомили, що треба бути сильними, щоб відстояти себе… Україна також переможе. І не сумніваймося в неминучості нашої спільної перемоги!                              

У цьогорічному листопаді Геннадію Частякову виповнилося б  41. 

За такими, здавалося б, майбутнє. 

Перечитуючи його розмірковування 13-річної давності, вкотре  відчуваєш тягар втрати.  А також усвідомлюєш, зважаючи і на світоглядні погляди, і на людські якості,  чому  цю людину так приязно і вдячно згадує Валерій Залужний у своїй книзі «Моя війна».