А який ще, спитаєте, друг Раймон? Раймон Радіґе? Раймон Кено? Чи той, із гурту «Ramones»? Звісно, вам підкажуть. «– Рамоно, це ти? – Я, – озвався тоненький дитячий голосок». Але справа навіть не в тому, повірте. Просто іноді треба трохи посунутися чи то в ліжку, а чи в книжці, щоб не зіпхнути уявного друга, який примостився там, наче під боком у Тупташки-невдашки. «У цьому провінційному болоті, куди ми всі потрапили, – варто нагадати, – всі мирно очікують на смерть, натомість в місті, куди я завжди повертаюсь, з нею завзято борються. Там мною не маніпулюють, там я сам стежу за часом, навіть якщо це рівень рідини у пляшці на столі, наче вічність у пісковому годиннику, натомість у згаданому болоті ми покірно приймаємо нав’язане нам «ескузі муа», як стріляння з віника в туалеті, а не звичну бійку при виході з кафе».

Загалом «Мій друг Раймон» – це клясична Книга спостережень, яка  в інтерпретації харківського поета і літературного критика обертається на фантасмаґоричну книгу подорожей в стилі роуд-сторі. Слобожанська Італія, холодногірська Франція, візити до Папи (з мамою) та інші пригоди автора в контексті сучасної клясики і в жанрі авторської прози – це чудові зразки ексцентричного стилю, ориґінального жанру і постмодерністського драйву. Тож емоційний кайф від споживання цих текстів читачами молодшого, середнього і старшого віку ґарантований.

Уривок з книжки

Під синій berceuse океану

Раніше життя зводилось до простих па чарльстону, який ми танцювали в кафе «Пілотка». Там ще був бармен в сорочці апаш, з вусиками жиґоло і емблємою «Мерседес Бенц» на фесці, з-під якої вибивався козацький чуб. Чи унтер-офіцерський, неважливо. Головне, що оркестр з унтерменшів, як той казав, з литовського чи галицького ґетто, який грав на радіо, видував зі своїх сурем і арбалетів, як у «Гамлеті», таку веселу печаль, що не хотілося ані завершувати танець, ані цілуватися за столиком з незнайомкою, ані вигадувати собі нового Бога. «Ескузе муа, – представився він, наче фельдфебель, який підійшов до сусідньої компанії. – Чи є серед вас бійці? Ходімте битися надвір». І хоч були самі лише пивці, а не бійці, але надвір поперло все кафе. Хто зостався на трубі? А чи Б, чи всі разом? І взагалі, що змінилося після ночі з пілоткою, емблємою і ще двічі в одному й тому самому готелі на Унтер-ден-Лінден? Чи пак на Ляйбштандартенпляц.

Можливо, змінилося ставлення? У цьому провінційному болоті, куди ми, синку, нарешті потрапили, всі мирно очікують на смерть, натомість у місті, куди я завжди повертаюсь, з нею завзято борються. Там мною не маніпулюють, там я сам стежу за часом, навіть якщо це рівень рідини у пляшці на столі, наче вічність у пісковому годиннику, натомість у цьому болоті ми покірно приймаємо нав’язане нам «ескузі муа», як стріляння з віника в туалеті, а не бійку при виході з кафе. Там є простір, розумієш? Там є рельєф стін, якщо вже збили з ніг, тобто те, що дається навпомацки. Це як кіно і література – екран, бажання втекти в буфет і гортання сторінок та залишена врешті закладинка на «Смерті корнета» й вихід на сцену. Тобто, вибач, надвір. Як той казав, в останніх барменів (чи унтерів, не пригадую), що завтра загинуть, вчуся ставленню до життя. 

Ти скажеш, весь цей монолоґ для Раймона – експериментальний, аванґардистський, оніричний, психоделічний, психоаналітичний. Так, але за всіма цими штампами – спроба пережити ніч, чарльстон, пісеньку про незнайомку за столиком, яка загубила сумочку, і що тепер скаже мама, тобто бажання стерти з обличчя кров, піт і сльози, а також емоції до ґраничної відвертости, й пережити реальність.

А яка вона, спитаєш? О, як у ребусі в Синицького. Або на афіші «Приїхав жрець, відомий брамін-йог». Ні, вона не про те, скільки службовців було на кожній станції та який там був партійний та комсомольський прошарок, а така, знаєш, в поцупленій у Маркеса жіночій білизні, з якої скроїли роман про вкрадені в Гіроді дідусеві труси. Те саме у мене під синій berceuse океану в своїх голубих піжамах: я публікуюсь в европейських виданнях, але у мене немає друзів в ґазетах «Morgenbladet» і «La Dе´pêche du Midi», журналах «Digraphe і Actuel» і «Mellom» та видавництвах «Ramsay» і «Albin Michel». І не тому, що половини з них вже нема. А, тому що, коли ти глянеш на тамтешні фота і спитаєш «це ти?», я скажу «ні», розумієш?

Ні.

Ігор Бондар-Терещенко. Мій друг Раймон. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2026

Придбати книжку можна тут:

https://druk-dvir.prom.ua/ua/p2880799569-igor-bondar-tereschenko.html