Рідше трапляється реверсний сценарій. Знімається фільм чи серія передач, пишеться книжка. Перший том «Намєдні. 1960-ті роки» авторства Леоніда Парфьонова – це рідкий випадок, коли не мучишся питанням, що краще, документалка чи книжка. І те й інше – відмінної якості. 

«Намєдні» з девізом «без цього нас важко уявити і ще складніше зрозуміти» - це гра з пам’яттю. Пам’яттю про «совок», риси якого ми зі змінним успіхом вичавлюємо з себе з часу краху СРСР. Чим небезпечна ця гра? І чому в неї хочеться грати?  

«Намєдні», очевидно, є імперським інтелектуальним продуктом авторства людини, яка, на рідкість для росіян, не є апологетом ідеї імперськості (навіть попри те, що Парфьонов зняв цикл історичних передач «Російська Імперія»). Парфьонов – радше систематизатор пам’яті, картяр у грі під назвою «ностальгія» з крапленою колодою карт, кожна з яких – козир.   

Імперськість «Намєдні» очевидна. Історія СССР крізь призму історії його артефактів розглядається як єдиний суспільний конструкт, єдина сім’я народів, і за досягненнями усього народу (перший Запорожець, політ в космос, рекорди на Олімпійських Іграх) не проглядаються окремі республіки і етноси. 

Пастка «Намєдні», як і будь-якого гарного старого фільму,  від бертолуччівського «ХХ століття»  до гайдаєвського «Іван Васильович змінює професію»,  у свідомому заглибленні читача в минуле. У цьому минулому легко, яскраво, і ностальгійно.  

Але Парфьонов не був би тим, ким він є, як би не піддав сумніву ностальгію за «совком». «Намєдні» містять велику кількість застережень проти «захоплення» (по-русски «очарования») «совком». Зображена і тильна сторона 60-их років, знання про яку циркулювали на рівні чуток і настроїв. Втеча розвідників за кордон, викрадення пасажирського літака до Туреччини, перші політичні протести в СРСР, кривавий розстріл демонстрації робітників в Новочеркаську, самогубство автора пісні, що позначала безтурботність хрущовської відлиги «А я иду, шагаю по Москве» з однойменного фільму.  

Сьогодні «Намєдні» – на другому місці в рейтингу продажів мережі «КС». Здавалося б, книжку купуватимуть люди старшого віку, які свого часу пережили ті роки. Однак, серед моїх знайомих, що купили Парфьонова, - переважно читачі до 30 років.  

Чи варто купувати «Намєдні», оскільки: а) це є продукт російської індустрії книгодрукування; б) це продукт, ідеологічно корінням сягає совка. Таки варто. І підтримка українського книговидавця тут ні до чого.  Хоча, припускаю, багато хто буде не згоден. 

Залишаючись прихильником українського, припускаю, що через такі книжки як «Намєдні», варто вчитися сильним сторонам російського книговидання. Ба більше - рецепти священної боротьби проти «совка» саме в цьому випадку не спрацьовують. Тут працюють зворотні механізми. Адже «совок» може прийти і легко взяти…. своєю якістю. Так сталося з «Намєдні». «Совок» традиційно асоціюється з неякісним, одноманітним, жлобським і монументальним. Отож, всі ці роки, починаючи з самвидаву 70-их і закінчуючи розмазуванням по стінці «совкових» (чи то совєцьких) наративів анархістськими текстами двохтисячників, письменники займалися відторгненням, подоланням, запереченням «совка». І це були очевидні речі. З появою «Намєдні» життя стає складнішим.