Re: цензії

«Не треба різких рухів, - зупинив його Богдан, навівши пістолета. – Я сьогодні знервований. Можу ненароком пальнути. Воно тобі треба?» А знервував київського професора філології Богдана Лисицю абмал, один із посіпак провінційного кримінального авторитета Мирослава. За його наказом сищика-аматора викрали, бо той пхав носа в чужі справи. Зокрема, підозрював, що місцеві бандити якось причетні до серії жорстоких убивств, котрі сталися в курортному Скадовську.

У новому, шостому з ліку романі про пригоди філолога - детектива«Жорстокі ігри Вельзевула» автор зумів лишитися вірним собі, в тому числі – стилістично, але водночас значно розширив можливості свого постійного героя. Якщо у попередніх творах Богдан Лисиця демонстрував переважно інтелект, розгадуючи складені маньяками ребуси та кросворди, то тут професор згадує, що колись ходив у спортзал і займався єдиноборствами. Постійний читач В`ячеслава Васильченка здивується, коли Лисиця вийде на герць спершу з місцевими гопниками, звичайно ж, уродженцями Донбасу, котрі втекли подалі від війни, до моря. А ближче до фіналу український філолог звільниться з кайданок, відкривши замок першим, що потрапить під руку, а потім озброїться й приборкає озброєних «калашами» професійних злочинців, бандитів та убивць. Нарешті, разом із спецназівцями вирушить на затримання маньяка, котрий вдавав із себе Вельзевула, слугу Сатани.

Цього разу Лисиця, за сумісництвом – кримінальний репортер, а отже, сищик зі стажем та певним набором інформації, береться розслідувати жахливий злочин. Убито молоду жінку Аліну. З нею та її подругою Русланою професор познайомився на відпочинку в Скадовську. Вбивство дуже нагадує ритуальне: спеціальний ніж, портрет Вельзевула на місці злочину, і найстрашніше – обличчя мертвої оббіловане.

Уважний читач детективів не дасть брехати: так роблять, аби жертву не впізнали. З українських авторів до цього прийому вдався Андрій Котовський у дебютному романі «Потопельник у рожевих рукавичках». http://bukvoid.com.ua/criminal//2017/04/26/115928.html

Сам Лисиця апелює до методів Джейма Гамба, маньяка з «Мовчання ягнят» Томаса Гарріса. Бо, цитата, «на стегнах приблизно в таких самих місцях зрізано шкіру, місцини в діаметрі сантиметрів п`ять-шість».

Але сам автор робить помилку, яку помітять лише згадані вище уважні читачі детективів: лишає неушкодженими подушечки пальців першої жертви Вельзевула. Отже, ідентифікація може бути проведена успішно. Ані Лисиця, ані місцева поліція цим не перейнялися. Тож факт, що вбито саме Аліну, ані підтверджений, ані спростований у ході попереднього слідства.

Неуважність до подібних деталей і пропозиція з певного набору фактів, які не доводяться, а є очевидними, бо так вирішив автор – характерна риса для всіх детективів Васильченка. Інша особливість, яка мандрує з роману в роман – балакучість професора Лисиці. Можливо, це таке авторське рішення, що вирізняє героя. Проте до «Жорстоких ігор…» Богдан, а разом із ним – читачі здибували таке, яке їхало. Тобто, професор завжди зустрічався в ході свого розслідування з такими, як сам, балакучими персонажами. Та ще й наділеними однаковим із ним почуттям гумору. Тож діалоги часом виглядають скетчами: ану, хто кого пережартує. Нічого поганого в цьому нема, аби розмови й словесні пікірування не гальмували дію.

У «Жорстоких іграх…» ситуація вже трохи покращилася. Балаканини не стало менше, проте дійові особи бодай наділені різними мовними характеристиками. Тому нарешті бандит відрізняється від вченого, а сантехнік – від поліцейського. Ще один плюс роману, який мають дебютні «Двурушники» - детальне заглиблення в історію та практику згаданих явищ, котрі формують сюжет. У «Двурушниках» розповідається про все, пов`язане з вовкулаками http://bukvoid.com.ua/criminal//2012/11/06/123100.html, нехай навіть мовою «Вікіпедії». В «Жорстоких іграх…» увага приділяється різним проявам сатанізму та пов`язаних із ним ритуалів. Для детективу це добре. В обох випадках Васильченку вдається добряче задурити читацькі голови й переконати: читачі знають більше за автора, а отже, завіграшки розгадають загадку.

Через те ходів-обманок у новому детективі чимало. Тут і згадані вже скадовські мафіозі, і напівбожевільний Чорнокнижник, навіть гопники з місцевими пролетарями. Сам Лисиця, як належить героєві, отримує по голові від різних людей із різною періодичністю, потім беручи реванш і даючи відсіч.

Як результат, маємо не бездоганний з огляду на деякі деталі, проте – добротний, витриманий у жарових рамках детектив. Тож насамкінець порада тим, хто ще не читав: не намагайтеся самі вгадати, хто вдає з себе Вельзевула. Автор усе зробив, аби вам це не вдалося.

Оцінка****

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.