Жанр: вестерн

«Свиснув ятаган – і розірвав сорочку опецькуватого коротуна. З`явилася кров. Поранений заверещав, немов то була не подряпина, а страшна рана, і чкурнув геть. Коваль, набичивши шию, посунув уперед – і впав, затискуючи розрубану щоку», - ось так розбирається з ворогами Оксана Горпищенкова, вона ж Тарана. Сьогодні б це назвали позивним, а три століття тому – прізвисько.

Означає воно не таран, як здається спершу. Все набагато простіше: вдова-відлюдниця худа, мов таранька. Зовнішність описана скупо й ємко: маленька, суха, але міцна жінка. А до того, як усамітнитися на хуторі, Тарана мала лиху славу в окрузі, якою простирається Дике Поле.

Жінка стала на чолі злочинної ватаги. «Вона не була ангелом. Зі своїми людьми вона грабувала й убивала». Але втаємниченим відомо: Тарана передусім мстилася за смерть чоловіка та дітей. Коли їх убивали під власним дахом, Оксани через збіг обставин удома не було. З`ясувавши імена та особи вбивць, вона сімнадцять наступних років полювала за ними. Вдалося знайти й покарати чотирьох із п`яти.

Нарешті життя воїна втомило. Тарана вирішила заспокоїтись та відпустити нарешті горе. Тим більше, за достовірними чутками, той останній, наймолодший із зарізяк, помер сам, від чуми. Аж раптом усе міняє звістка – той, кого вона поховала, живий. Місце, де він зараз, відоме. Називають його Мазуром, це молодий жорстокий убивця, безжальний ватажок гайдамаків. Кинувши баштанне господарство, Оксана сідлає коня Білаша й вирушає доводити справу особистої помсти до кінця.

Серій Карюк – один із небагатьох українських авторів, якщо не єдиний, котрий розгортає події своїх гостросюжетних романів у локаціях та декораціях XVIII століття. Період у художній літературі висвітлений мало. Уточню: в сучасній, і не лише в гостросюжетній. Українська радянська белетристика, створена на історичному матеріалі, теж з невідомих причин уникала саме цього періоду, знаного істориками як Руїна. За хіба винятком «Гайдамаків» (1957) та «На брата брат» (1996) авторства Юрія Мушкетика.

У «Тарані» проглядається чітке бажання автора десакралізувати гайдамаків. Поки що навіть класична однойменна поема Шевченка не дає однозначної оцінки цьому явищу. Нічого дивного, бо з позицій дня сьогоднішнього не вдається оцінити Отаманщину, а це – лише сто років тому, є чимало документів для вивчення та аналізу. Цільова аудиторія досі плутається, національно-визвольний рух це чи звичайний бандитизм. Та що гайдамаки й отамани, Гонта з Залізняком чи Зелений із Ангелом: не ясно, як трактувати Довбуша. З одного боку нібито рекетир, збирав данину з шинкарів та корчмарів. З іншого – лідер локального визвольного руху на Прикарпатті в середині XVIII століття.

Карюк не ідеалізує гайдамаків. Так само далекий від ідеалізації Тарани. Але її особиста історія все ж дозволяє залишати жінку-вбивцю на світлому боці, бо її мета благородна. Так само позитивно читачі американських вестернів сприймають ганфайтерів – найманих убивць, котрі пропонують свою кілерські послуги всякому, хто заплатить. У Японії дуже близькі функції виконували роніни – самураї, котрі втратили суверенів і вимушені були вести життя мандрівних вояків. Саме з таких цинічних найманців, готових наводити порядок за гроші, складається загін семи самураїв з класичного фільму Акіри Куросави. І найманці – ганфайтери – в не менш класичному рімейку «Чудова сімка» Джона Стерджеса.

По суті своїй Оксана на прізвисько Тарана – така сама вбивця, як безіменні герої Клінта Іствуда чи Леон-кілер. Автор не шукає для неї виправдань. Означена помста – лише тригер, мотивація зібратися в дорогу. На цьому шляху жінка-воїн доволі холоднокровно жертвує випадковими знайомими, здебільшого невільно, та часом – свідомо. Люди для Тарани – фігури на дошці. Розмінюючи їх, вона клітка за кліткою прямує до мети.

Вестерн як жанр є формотворчим та змістовним для всієї американської літератури, та й культури загалом. Найперше він показує героя не лише на шляху до справедливості – просто на шляху, в дорозі. Всякий вестерн це роуд-муві, історія про подорожніх. На своєму шляху герой неодмінно збирає команду. За прикладом не треба йти далеко – «Чарівник із Країни Оз» Френка Баума чи «Темна вежа» Стівена Кінга. Перший – дитяча казка, другий – фентезі, казка для дорослих. Та оповідь в обох випадках будується в координатах саме вестерна.

У «Тарані» автор ніби використовує цей прийом – і все одно свідомо порушує канони. Ледве знайшовши корисних попутників, Оксана швидко втрачає їх. Або – тікають, прихопивши щось на здобич. Або – гинуть у бою. Або – зраджують. Тож до кінцевої мети, в табір кривавого Мазура, вона приходить одна, аби дати фінальний бій.

А ще – дізнатися правду про різанину сімнадцятирічної давнини. Фінальний хід домішує до вестерну також елементи детективу, хоч загалом у оповіді вони жодним чином не проявляються. Тож можна впевнено сказати: читачам пропонується майже чистий у жанровому плані вестерн. Занурений в питомо український контекст і позбавлений штучної патетики. Читаємо не про визвольні змагання справедливих гайдамаків із гнобителями українського народу. Маємо жорстку історію кохання, помсти та спокути гріхів молодості.

Оцінка *****

*  Жодної надії;                                   

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                                 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                                 

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                                 

***** Так тримати!                                 

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                             

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.