Оксана Забужко належить до авторів, чиїх романів очікують із нетерпінням, а прочитавши, перепитують одне одного: «Ну, як тобі?» Особливо це стосується книжки, початої авторкою майже десять років тому, – роману, яким дражнили нас журнали, друкуючи лише його шматки та підігріваючи таким чином читацьку інтригу до стадії кипіння. І ось нарешті сталося! Вісімсот сторінок добірного тексту я проковтнув усього за тиждень. Знаю людей, які впоралися за лічені дні. І не через чергову дешеву сенсацію, що ними звично ваблять читачів сучасні письменники. А через особистіть авторки – особистість, якою наповнена кожна сторінка, кожна фраза, ба, навіть кожне слово роману.
Переказувати прочитане – даремна праця. Хоча б тому, що скупа сюжетна лінія тут не головне: вона створена для того, щоб дати героям можливість з’єднати минуле, теперішнє, а в кінці й майбутнє у єдину канву, ім’я якій – Україна…
До Дарини та Адріяна раптово приходить минуле – через сни, через фотографії, через телепередачу – й буквально на наших очах перетворюється на сучасне життя, стає нашою з вами реальністю. УПА, схрони, боївки діють у ній на рівні з телебаченням, антикварами та автомобільними катастрофами. Досвідчена та хитра авторка використовує перехрестя родинних зв’язків як точку правди, яка з’єднує часи та людей. Однак їй не вдається ошукати уважного читача – насправді книжка розповідає не про історію родини Довганів чи Гощинських, але про кожного з нас, незалежно від того, чи воювали його предки в УПА, чи служили в МГБ, чи сиділи у таборах, чи співпрацювали з органами. Власне, в тому і є головна хитрість тексту – він ніби зшиває воєдино усіх нас разом із нашою історією та суперечностями, невід’ємними від неї.

Пані Оксана зауважила: «Це не історичний роман». Дозволю собі посперечатися. Так, роман не є історичним, якщо брати за зразок, скажімо, Вальтера Скотта. Проте історичні пласти, які піднімає авторка, не менш потужні, ніж у творах шотландського письменника. А те, що оповідь зосереджено не на костюмах, зброї та інших деталях, а на головному – думках та ідеях, які панували в головах людей, аж ніяк не робить історичний матеріал менш цінним. Можна сказати інакше – роман не є історичним, бо він швидше мета-історичний; це текст, який ширяє між трьома історичними періодами та зводить у єдину точку деякі лінії цих періодів: війну з комуністами у боївках УПА, ще одну, невидиму війну, яка точилася за людські душі в часи «мирного будівництва» соціалізму, та третю війну, яка триває тут і зараз, – за право знову стати людьми. Забужко з’єднує воєдино не тільки покоління, але й землі України, століттями розірвані поміж імперіями та ідеологіями. Це своєрідний гіпер-текст, у якому кожен із читачів має знайти своє місце. Ризикну припустити, що саме це мала на меті авторка, яка за позірною сенсаційністю (на кшталт сексу у схроні) зуміла заховати глибокий, багатошаровий та вишуканий світ, який будь-хто з нас може легко приміряти на себе, а то й навіть знайти там своїх предків, як це роблять герої роману.

Зараз в Україні вихід будь-якої книжки є подією. А поява книжки такої величини – як у прямому, так і в переносному значенні – подія рідкісна; навіть не пригадую, чи були подібні прем’єри за часів незалежності. Звичайно, багатьох читачів може відлякнути обсяг роботи, який доведеться взяти на себе, відкривши першу сторінку. Проте нам, звиклим до журнальних статей та покет-буків, варто одного разу спинити свій інформаційний спринт та спробувати повернути собі читання як розумову діяльність, а не просто сприймати його як поглинання перетравленої кимось інформації. Тож будьте готові до того, що «Музей покинутих секретів» – це не книжковий фаст-фуд, а справжня книга , яка чекає на своїх гурманів.

Звісно, в короткій рецензії розповісти про величезний і переповнений ідеями світ роману неможливо, а виривати з нього окремі тези не варто. Проте я все-таки не втримаюся, бо думка про те, що УПА виграла у Сталіна війну за хліб 1947-го року й саме ця перемога унеможливила повторення голодомору 33-го, справді вражає. Навіть якби роман був тільки про це, він би вже заслуговував на окреме місце в українській літературі.

А нове життя, дитина, яка зароджується у тілі головної героїні, підсумовуючи історичний гіпертекст, несе у собі генофонд зі схронів та в’язниць, із запилюжених архівів та кабінетів на Володимирській. Ми маємо примирити в собі минуле та майбутнє, не відкидаючи нічого, але розуміючи правду такою, як вона була. Просто тому що не маємо іншого виходу.
Про це, власне, і говорить роман Забужко, який обіцяє знову стати сенсацією та приводом для суперечок – втім, авторці не звикати до контрастного сприйняття своїх творів. Однак наважуся припустити – той, хто уважно прочитає цей текст, не буде більше піддаватися на провокації сучасного інформаційного світу. 800 сторінок щеплення від політиканства, від скотства, яке з’їдає наше суспільство. Філософія як наука пошуку свого місця в історії та мистецтво примирення зі світом – от чим є «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко.

Олекса Вертипорох