Взагалі-то, Ірен Роздобудько обіцяла читачам і критикам серйозний та масштабний роман про мистецтво. Але то справа довга й відповідальна. А поки що, аби читачі та критики не нудьгували, письменниця випустила стислий і гостросюжетний чи то детектив, чи то трилер. А десь і мелодраму. На дуже актуальному матеріалі – торгівля людьми.

Семирічний хлопчик Міка, занедбаний син актриси-невротички, яка звинувачує саме його у своїй нещасливій акторській та жіночій долі, знаходить єдину розраду у… відриванні крилець і ніжок у бабок та метеликів. Це було двадцять років тому. А у теперішньому часі – молода і благополучна, проте зневірена й дезорієнтована у житті дівчина Марта заходить до крамниці ексклюзивного одягу. Ексклюзивний одяг – то є символ. Інакшого, справжнього життя, яке варто бодай приміряти, навіть якщо однаково нема грошей. І знайти у кишені сукні маленький, бузкового кольору, з крихітними кніпочками… вгадали? Саме так, мобільний телефон. З нього і почнеться.

Останні кілька років Ірен Роздобудько багато й плідно працює для кіно, пише сценарії (як за власними творами, так і оригінальні) і навіть викладає сценарну майстерність в інституті ім.Карпенка-Карого, — і все це дається взнаки. Жанр, у якому написані більшість її нових творів, тепер чомусь не називають на ім’я, але ще кілька десятків років тому він був дуже популярний, особливо на сторінках літературних журналів, і мав цілком конкретну назву: кіноповість. За кіноповістю можна одразу писати сценарій, нічого не змінюючи ані в сюжеті, ані в послідовності епізодів, вибудованій з кінематографічною точністю. Працюючи в кіно, Роздобудько остаточно позбулася вади її ранніх творів – незбалансованості між багатообіцяючим розлогим романним зачином та передчасним зібганим фіналом. Тепер структура бездоганна, ритм метрономно-чіткий, відірватися неможливо. Як у кіно.

За стилістикою «Перейти темряву» – досить-таки неприємне, чорнушне кіно. Починаючи від натуралістичної макрозйомки розчленування нещасних комах – і далі, за аналогією, економно натякнутих промовистими деталями кадрів подібних експериментів на людях. Фаулзівський «Колекціонер» хитро підморгує просунутим читачам, а менш просунутих воно вражає і так. Втім, на противагу будуть і вишукані інтер’єри, і дизайнерські речі, і романтичне кохання…

Чого Ірен Роздобудько, котра колись проголосила намір стати українською Мариніною, так і не навчилася – так це вибудовувати складний, геометрично-багатовекторний детективний сюжет. У неї все просто, прозоро, однозначно. Поодинокі спроби письменниці бодай якось відвести підозру від очевидного злочинця такі безмежно-наївні, що навіть на якусь хвилину спрацьовують! — справді, думає читач, зіпсований тією ж Мариніною, не кажучи вже про Агату Крісті, не може ж бути, щоб аж настільки… може-може. Щоправда, натомість грає хічкоківський ефект бомби під ліжком з пристрасними коханцями – вони, бідолашні, ні про що не здогадуються, але ж глядач (читач) чує, як вона там відлічує останні секунди. Напруга тримається, саспенс діє – і ми вже забуваємо про детективну логіку й достовірність.

На повний голос мій внутрішній Станіславський обурюється бізнесовим боком злочинної справи, описаної у повісті. «Сума від продажу людей дає прибуток більш ніж чотири мільйони доларів щорічно», — чує героїня по телевізору. Але за скільки ж треба продати 1(одну) дівчину в дешевий африканський бордель, аби окупити всі ці підступно застосовані проти неї дорогі ресторани, дизайнерські сукні, «наворочені» мобілки і таке інше? Зрозуміло, мотивація в головного злочинця сягає набагато глибше, ніж банальне збагачення, і більше я вам нічого не скажу, досить спойлерів. Але звідки, перепрошую, «дровішки»? Не вірю.

І ще: на жаль, видавництво «Фоліо» й цього разу підтвердило свою давно підмочену репутацію у галузі редактури. Зі стилем в Ірен Роздобудько все гаразд, проте суто коректорські помилки впадають в око навіть на тлі напруженого сюжету. А помітити й нагадати авторці, що бабуся «санкта сімпліцітас» підкидала хмиз у вогнище Яна Гуса (і аж ніяк не Джордано Бруно) – про такий рівень редагування можна лише мріяти.

Та бог з ними, з Бруно і Гусом, — зрештою, обоє скінчили однаково погано. Набагато більше особисто мене засмутили численні самоповтори, що їх, без сумніву, одразу побачать вірні читачі Ірен, а їх у неї чимало, і я в тому числі. Це вже було у Роздобудько – про випадково знайдену чужу доленосну мобілку. І про дорогу сукню, яку варто собі дозволити бодай раз у житті. І про нещасного хлопчика, з якого через дитячі психічні травми виростає маньяк. Саме через ці автоштампи – тривожний симптом для будь-якого письменника! — книжка і справляє враження проміжної, необов’язкової, написаної задля видавничого плану і задоволення читацько-ринкових потреб.

І наостанок. Героїня мого улюбленого фільму «Великолепный» (пам’ятаєте, з Бельмондо?) пише за книжками героя курсову роботу – не літературознавчу, а соціологічну. «Перейти темряву» теж добре надається до соціально-психологічних досліджень. Антигерой повісті успішно та блискавично закохує в себе сильних і самодостатніх сучасних жінок, і цікаво подивитися, яким чином. Цей чарівний чоловік – аж ніяк не мачо, навпаки, він старомодно ввічливий, розповідає зворушливі історії з дитинства, легко знічується і навіть готовий пустити сльозу… і при цьому витрачає на жінку грубі гроші. Оце і є втілений чоловічий ідеал нашої псевдоемансипованої доби. Діагноз Ірен Роздобудько несподіваний, але напрочуд точний.

Дівчата, коли вам пощастить зустріти цей ідеал, будьте обережніші!

Яна Дубинянська