Звичайно, тепер я розумію, що Помаранчева революція була і залишилася такою для баби Параски, яка спочила в Бозі восени 2010-го, і хворобу якої обізвали вже “політичним зоопарком”. А чим вона була мене? Я боюся навіть озвучувати тепер свої національні прожекти. Не тому, що за них посадять. Ніхто не садить у цій країні за прожекти, нехай і національні. Ніхто не садить за правду, - нехай і болючу. Бо живе сучасний політикум за принципом Ґеббельса: “Брехня, декілька разів повторена, стає правдою”... Насамперед, боюся дражнити себе...

Я не знаю, що сьогодні треба зробити, аби Ти був почутий? Робити заяви, так я це час від часу практикує Юрій Андрухович? По-перше треба мати відомість бодай таку, як у нього. По-друге, тоді Ти теж не убезпечений від люмпенського випаду на кшталт: “Краще пиши, аніж говорити”. Так, сьогодні влада цинічна як ніколи. Не тільки українська. Будь-яка влада і будь-де: в Німеччині, Франції, Італії, Америці, Росії... Всі на одне лице. Себто, без лиця. Ось справжня ситуація сьогоднішнього політичного буття: Людина без лиця!

У Новорічну ніч ми мали “запорізький теракт”, – хтось взірвав пам’ятник Сталіну. Хоча справжній теракт стався раніше, – коли було дозволено спорудити той ганебний бюст нашої рабської залежности від тиранії. І так виходить, що омріяної демократії не було, нема і не буде ніколи. В Європі панує прихована форма фашизму, яка так легко перетворює наші сподівання на нову хвилю усвідомленого страху. Польський есеїст Маріуш Щиґол, описуючи ситуацію в Чехії із будівництвом, а потім руйнуванням найбільшого пам’ятника Сталіну в світі, зробив простий висновок, що цей пам’ятник нікуди не подівся, він і далі стоїть у серцях і головах людей.

Я вже не кажу про справжній теракт – убивство польського президента Лєха Качинського разом із польською елітою весною 2010. Що тут казати? Бо ця смерть була вигідна усім – ліберальним полякам насамперед. І що би не робив і не говорив тепер Ярослав Качинський, брат вбитого президента, на ньому теж його кров, - до останнього він не вірив, що таке можуть вчинити...
Починається переслідування українських письменників. Марія Матіос виступила з відкритим листом до Генерального прокурора. Зробили вранішній обшук в сім’ї київських літераторів Юрка Ноги і Марії Брацило, на тій підставі, що новорічні свята вони зустрічали в Запоріжжі, на батьківщині Марини. Що далі?

До кого прийдуть завтра і які звинувачення подадуть? Ця країня вся або майже вся погрузла в латентних звинуваченнях. Це не її вина. Це наслідки виживання в перехідний період. Інша справа, що для когось це завжди було неприємно – виживати, для інших – і сьогодні виживання є єдиним виправданням їхньої внутрішньої розпустности.

Що я зрозумів у переддень 20-ліття української незалежности, – вона приречена існувати у викривленому стані. Нація, яка сама себе поневолює, не має перспективи. Додається глобальний інтерес північного сусіда, – аби втриматися на політичній карті світу, йому потрібен інший простір, аніж той, який він, як временщик, виексплуатував, а тепер не може собі дати з ним раду. Так склалося історично, що з 1917 року в Росії при владі завжди Временноє правітєльство. Бог з нею, з Росією (на жаль, Бог не з нею!), нам би самим дати собі раду. Не виходить. Не є тим добрим сусідом і Польща, навіть тепер, коли не стало Лєха Качинського. Особливо, тепер. Дуже мало у неї таких людей, як Єжи Ґедройц, котрий заявляв, що вступ у НАТО для Польщі не такий важливий, як незалежність України. Частина поляків вірить, що при наступному розподілі світу, їм знову перепаде шматок Галичини (в гіршому випадку), про кращий навіть не говорю...
Днями померла Михайлина Коцюбинська. Для мене вона уособлює Феномен Шістдесятництва. Власне, його нонконформізм і чистоту ідеї. Ось лише в теленовинах про її смерть і її життя говорили ті, що мають безпосереднє відношення до втрати Україною своїх державницьких перспектив. Так завжди. Колись я про це писав: “ВИ ЧУЛИ? мученика урочисто поховали його кати…” ...
Чому я тут згадав про Михайлину Коцюбинську? Бо з таким людьми, як вона, відходить у минуле українське завзяття і бажання жити для блага громади. Залишається голий приватний інтерес. І хоча він полягає в простому нагромадженні непотрібних речей, - все одно діє як зміїне закляття України. Тільки страх. Тільки мовчання (“На всіх язиках все мовчить...”). Тільки байдужість (“Моя хата з краю”)...
Цікаво, який наступний крок нашого мертвоіснування? Завтра підірвуть всі пам’ятники Бандері, – бо він ніякий не герой, героями тут – свої пацани, – і це дійство освячуватиме Московський Патріарх? Завтра ми перезахоронимо Шевченка, бо він не жив у Каневі? Чи завтра і надалі триватиме сіра, противна зима. Вічна українська політична зима?
Якби я міг знати і міг щось зробити!?.

Євген Баран