Здається, його мешканці мають дивовижну здатність пересвистуватися, про яку мріє головний хронікер у романі «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко. Ліричний суб´єкт І.Жиленко ще в 60-ті і в 70-ті роки прагнув учинити щось незбагненне, він жив у світі, в якому є початок, але немає кінця. Зрештою, ця інтенція наявна в поезіях І.Жиленко різних періодів. «Померли всі слова. І навіть найсумніші.// Лишились душі слів, мовчазніші за тишу...». Жиленко?- авторка близько двадцяти книг: «Соло на сольфі», «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном», «Ярмарок чудес», «Останній вуличний шарманщик», «Вечірка у старій винарні», «Пори року», «Євангеліє від ластівки: Вибрані твори», «Світло вечірнє»; для дітей?- «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Двічі по два дорівнює кульбабці», «Казки про буфетного гнома», «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером».

Поетичне життя в Ірини Володимирівни розпочиналося зі світла, часом життєве анданте перетворювалося на сутужний реквієм.

Реквієм розпочався тоді, коли не стало письменника Володимира Дрозда. «Посидь на лаві у ногах Атланта, // який тримає Всесвіт. Ще трима! // Хоч стільки вже на ньому пут і ран тих - живого місця од синців нема», - писала Ірина Жиленко. Її Атлантом був В.Дрозд.

Сьогодні ім´я цього прозаїка увійшло до канону української літератури. А от із поезією І.Жиленко, як на мене, є розгублена несправедливість. Ось-ось вона з новою силою мала увійти навіть до шкільного курсу української літератури в 12 класі, аж програму знову змінили.

Ірина Жиленко якось зізналася, виступаючи п´ять років тому в Інституті літератури на одній імпрезі, що на неї свого часу мали вплив російські символісти. Проте, як і Емма Андієвська, шляхетна київська панянка Ірина Жиленко обирає для себе українське слово і створює в ньому магічний світ любові.

Лише за сорок років любов обернеться розпачем, який матиме всі ознаки апокаліпсису. Дочка Ірини Жиленко - Ірина (або ж Орися) - дослідниця барокової культури. Ірина Жиленко - не барокова за світовідчуттям, у її світі все просто й незбагненно, там постійно триває концерт для скрипки, дощу і цвіркуна, а десь поряд стоїть зачарований дім під каштаном, там прочинене вікно у сад посеред ярмарку чудес. «У поетеси свій чітко окреслений стабільний мікрокосм. Його осердя - рідний дім, своя кімната - як фортеця, без якої не вижити в цьому розбурханому недоброму світі», - писала Михайлина Коцюбинська. «Я дерево, я сніг, я все, що я люблю» - маємо в Ліни Костенко.

Ірина Жиленко визначає себе в поезії досить подібно - просто вікном у світ казки, фантазії, легкої іронічності та вишуканої манірності. «Ніхто у світі не повинен знати, // що в цьому домі, повному досад, // я не людина, я - вікно у сад».

Вона народилася 1941 року в Києві, проте дитинство пройшло на Черкащині. Після війни сім´я знову повернулася до Києва, та ці роки ставання в столичному мистецькому середовищі важко назвати легкими. Середня школа, вечірнє відділення філології, робота вихователькою в дитячому садку, далі - в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок». Саме на сторінках цих видань і почали з´являтися перші (зокрема й поетичні - з 1958 р.) літературні твори. 1964 р. вийшли друком дві книжки І.Жиленко - «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». А вже 1965 р. з´явилася поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала чимало полярних суджень у радянській критиці. Героїня цієї збірки була людиною почуттів, вона могла радіти життю, ніби францисканський монах, могла й елегійно сумувати, маючи на те відомі тільки їй причини. Цього не сприймали радянські писаки, котрі визначали для поета обмежений простір існування, в якому ліричний суб´єкт міг сміятися і плакати з дозволу.

А творчий дух Ірини Жиленко не знав обмежень, цей дух ширяв між музичними оркестрами і переносив небесну музику на землю.

Я вся - суцільне серце.
Тілом - світ.

А серцеві ж потрібно битись,
жінко.

Я б´юсь,
аж теплий лікоть у крові

і синяки скипають на колінках....

Жінка в поезіях Ірини Жиленко завжди міфологічна. А чоловіки - вони, звичайно, господарі, як у кращих українських традиціях, проте їхнє господарство так би й потонуло в буденщині, якби не чарівні жінки. Кожна жінка плекає в собі казкову інфанту, яка не лише чекає на свого принца, а й чудово може обійтися без нього, принаймні у світі фантазії.

З часом її поезія «мудрішає»: легка веселість замінюється елегійністю. «Євангеліє від ластівки» - поетичне одкровення нової якості. Нерідко в цій збірці спогади огортаються ідилічними згадками з минулого, правда - з посиленою дозою мінорності. Це описи спогадів дитинства, сакрального часу психологічних переживань, які вже ніколи не повернуться... Душа шукає наснаги, віри, способу долання меж, наповнення свого внутрішнього світу новою метою. Але в минулому щось сталося, щось непоправне, трагічне... І з того «щось» постала самотність як камертон, сум´яття і сторозп´ята туга.

Біле. Білим. По білому. Пише.

Срібні (і трішки рум´янцю) дні.

Сонце у срібних шибах. Тиша.

Висока свічка.

Сніг.

(«Дитинство»)

Дедалі частіше з´являються релігійні образи, помітні сугестивні молитовні інтонації. Поезія тут утворена з гармонії і розпачу, як, врешті, і сама людина, що складається з трьох світів: духа, душі і тіла. В Адамі ми втратили наше духовне начало, яке мало змогу спілкуватися з Богом. Але, пізнавши Христа, ми здобули духовне народження. За дві тисячі років ми, здається, зробили все можливе, щоб розірвати зв´язок із духовним. У перевернутому світі сьогодні панує криза релігії і віри, навколо - простір людського безвір´я й меланхолійної безнадії. А треба всього лише підвести очі вгору, де літає ластівка, щоб поновити первозданний зв´язок із небом.

Померли всі слова.
І навіть найсумніші.

Лишились душі слів,
мовчазніші за тишу.

«Сльоза за сльозою» - один із найтяжчих циклів Ірини Жиленко. Здається, ще ніколи в українській літературі, після П.Тичини, Т.Осьмачки й - часткового - В.Стуса, поезія не випромінювала такого песимізму. Песимістичний світогляд виростав із відчуття трагічної полишеності.

І.Жиленко багато років була ніби «за кадром» у просторі літератури, вона жила світом родини і лише інколи могла втекти від соціального світу у світ мрійливих фантазувань, встаючи вдосвіта, поки всі сплять, аби віддати себе поезії. А так здавалося, що Ірина Жиленко - це передовсім дружина Володимира Дрозда. Вірність чоловікові набула особливої сили, а тому і його земний відхід переживався настільки тяжко. В цей період кожна фраза І.Жиленко - плач, голосіння. В них немає навіть класичної трагедії, лише тотальний апокаліпсис однієї душі, яка розпросторює себе на Всесвіт. Найкраще психологічний стан поетеси передають уривки з віршів. У них - розпач і богоборство, бунт проти природи і Всевишнього за те, що вони забрали в жінки найдорожче - її чоловіка...

Я з тобою крізь смерть пройшла.

Провела тебе аж до неї.

В руки Господа віддала.

А в життя не вернулась.

Де я?

На прощанні з Михайлиною Коцюбинською в січні нинішнього року Ірина Жиленко розповідала про свої непрості перші кроки становлення в Києві (після повернення з Черкащини). Проте тоді в неї були вірні друзі, які допомогли вижити. Нині, казала поетка, витвори мистецтва можуть собі дозволити люди, які далекі від справжнього мистецтва. І це неправильно. Мистецтво потрібне тим, хто вміє його шанувати, а не вважає його обов´язковим додатком до свого статусу. На жаль, тепер поетеса не змогла б сховатися в чарівній країні уяви, як вона могла це собі дозволити в сірий радянський час.

Щось змінюється з часом. Мистецтво стає привілеєм олігархів, - справжні митці кинуті напризволяще. Тільки поезія залишається одвічно прекрасною. Поезія інфанти, яка перейшла поріг ХХІ століття з трагічно-зболеною душею.

Дмитро Дроздовський