Видання з не менш дивною назвою «Ніжна посмішка Берії» (в-во Сергія Пантюка) напрочуд чітко, як на наші полістилістичні й постмодерні часи, витримане в єдиному стилі, підході до творчості й до дійсності. Правда, не забуваймо: послідовність у літературі не завжди й не в усьому є перевагою.

На перший погляд (особливо, коли він непідготовлений) книжка вражає: вірші про Берію, китайських комуністів, Люцифера, трупи, дитячу сексуальність... Для чого це? На щастя, Вано Крюгер не прагне когось по-справжньому здивувати чи епатувати. Усе це — лише привід його поезії, легкий подразник, порівняно з тим, що виливається на нас з екранів телевізорів, з Інтернету чи з дешевої літератури. Хоча такий привід, звісно, автоматично відтинає велику частину читачів. Багато хто не схоче читати цю поезію саме через брутальні чи негативні реалії. А дехто — і через по-своєму стильні трешові ілюстрації.

Той же, у кого оргії, «альтернативне релігієзнавство» та образ виснаженого Артюра Рембо не викличе аж надто сильної відрази, має нагоду зазнайомитися з тим, як трактує різноманітні «квіти зла» новітнє поетичне покоління (Вано Крюгера, разом із такими молодими авторами, як Карина Тумаєва, Арсеній Капеліст та іншими, зараховують до «двітисячідесятників», себто тих, чий друкований дебют припав на 2010-ті роки). Власне, це один з найхарактерніших ходів книги: «дати слово» чомусь або комусь, хто в традиційних уявленнях освіченої громадськості асоціюєтся зі злом.

Типовим прикладом і, як на мене, найкращим твором «Ніжної посмішки Берії» є вірш, котрий її відкриває — «Ранок Залізного Фелікса». Головним героєм тут постає Фелікс Дзержинський.

Ранок/Світанок

Міціно стоїть 
Фелікс Залізний
У дверях костьолу міста Любані —
На небокраї Нової Ери і Нової Влади
Жевріє вже 
Символ вічної величі і невмирущої слави —
Навстіж відкриті чекістам
Ворота
Міста Варшави.

Подібну початкову диспозицію можна буде зустріти і в інших текстах, от лише персонажі її будуть інші — від Андропова до лікаря на ім’я Час. Далі на нас чекає зображення інфернальних (принаймні з драматизованим стилістичним забарвленням) вчинків персонажа, чи вже викінчених, чи тільки планованих: організація робітничого повстання, боротьба з католицькою церквою, спаплюження розп’яття тощо. Висловлені з пародійною ідеальною урочистістю, вони розв’язуються доволі несподівано, а образ Фелікса, відповідно, знаходить неочікуваний вимір:

В надрах Залізного Фелікса

Жевріє
Думка єдина,
Звернена не до орденів й вічної слави,
А,
Як і раніше в дитинстві,
До ксьондза-учителя з міста Варшави:
«Отче, як міг
Б-г померти від ран цвяхів і списа?
Як Він міг померти
Не в сутичці з ворогом, не від меча?
Як чобіт ЧК зміг роздушити Христа?
Отче, як міг Б-г померти?..

Обстьобаний ідол агітпропу таким чином раптово виявляється моторошним і меланхолійним персонажем із бестіарію «достоєвщини», що тоне у відчаї своєму, як йому здається, «перемоги». А традиція написання слова «Б-г» (чомусь асоційована в анотації Сашком Ушкаловим із написанням непристойних слів) додає «густоти». Здається, до уваги читачів — чергова ілюстрація істотної, як на мене, тенденції сучасної поезії: від іронії, амбівалентності, незакоріненості до нової чутливості та метафізичності.

Подібна атмосфера одночасної іронії та напружності супроводжує й, наприклад, вірш про скорочення народжуваності в комуністичному Китаї шляхом евтаназії. Але в деяких творах усе це виходить набагато менш цікаво й доречно. Блідою тінню названих речей, до прикладу, є текст «Альтернативна історія Центрально-Східної Європи». Складається враження, що авторові не завжди є що сказати.

Переважання атмосфери над окремою метафорою чи прийомом взагалі виразно характеризує цю книгу. Як і спокійне неакцентоване послугування різними версифікаційними техніками (невже ми доживемо до часу, коли, скажімо, верлібр сам по собі перестане привертати увагу?).

А загалом, напевно, ця послідовна і подекуди виразно яскрава поетична девіація має шанси залишитися особливою та характерною подією в історії української літератури.

Олег Коцарев