По прочитанні поетичної збірки пана (чи все-таки товариша?) Вано Крюґера найперше згадалась винесена в заголовок цитата з Володимира Коломійця (майже однофамільця!). Поезія Крюґера в чомусь невловимо нагадує полотна великого голландця, а конкретніше – його триптих «Сад земних насолод», який можна роздивлятися годинами. Звісно, було б некоректно порівнювати європейського митця XV ст. і молодого українського поета ХХІ ст., і все ж… Деякі складники «Ніжної посмішки Берії» сприймаються саме як елементи сучасного «Саду земних насолод», особливо його правої частини («Пекло»). Назви «Квіти смерті» або «Вмирати красиво» говорять самі за себе – смерть естетизується за допомогою поетичного інструментарію, а Люцифер, що з реготом стрибає з Небес на банджі – чудовий образ абсурду сучасного соціуму, коли вселенське зло видається лише екстремальним видом спорту.

Як і кожна талановита людина, Вано Крюґер – скромний. Так само скромною є і його книжка – всього лише дві передмови (не рахуючи післямови), плюс вірші-присвяти друзів, обкладинка з парсунами Берії, Дзержинського, Мао та інших великих вождів, серед яких автор скромно розмістив власний портретик. В цілому – не забороняється: чим би поет не тішився… Одначе зазирнімо під обкладинку.    

Під обкладинкою ж, замість очікуваного гаєрства і стьобу, на нас чекають іронічні, але при тому стримані й виважені поезії. В перших двох циклах автор сповна розкриває своє ідеологічно-творче ноу-хау – «некрокомунізм». Патріоти можуть спати спокійно – автор зовсім не агітує виловлювати з Лети радянські реалії чи воскрешати СРСР методом доктора Франкенштейна. Тим паче що лівого руху в нашій країні наразі немає. Тобто не те що він нечисленний чи непопулярний – його просто немає, як не прикро мені це констатувати. Та й навряд чи принципові орденоносні пенсіонери прийняли б до свої лав молодика з такою епатажною бородою. Власне, у віршах «Ранок Залізного Фелікса» або «Ніжна Посмішка Берії», присвятах Леніну і Сталіну та циклі, де оспівується братерська КНР, автор постає в першу чергу як історик – такий собі поетичний археолог. Його основний інтерес – не лівий рух як такий, а все радянське, совдепівське, що за 20 років пострадянізму набуло декоративних рис. В образному ряді поетики Крюґера відсутні Маркс, Енгельс, Ерфуртська програма, ІІ Інтернаціонал та інші, здавалося б необхідні атрибути юного лівака (навіть Че Гевари немає!). Натомість присутня певна історична екзотика – алюзії на окультні зв’язки радянського ладу зі Сходом (махатма Ленін, тибетський чернець Берія), а у вірші про Андропова присутній телевізор марки «Рубін», сама згадка про який може викресати сльозу в ностальгуючих за епохою розвиненого соціалізму.

Як істинний революціонер, Крюґер мав би виступати за знищення старого світу. Але цей нещасний світ вже стільки разів знищували і омолоджували, що після зникнення Країни Рад з карти світу вже геть незрозуміло, старий він чи новий. Тому революціонер, як і годиться поету, займає зверхньо-споглядальну позицію. Демон – символ цілком революційний, як стверджував один з героїв Акуніна, тож не дивно, що Крюґер асоціює себе саме з ним в одному з найкращих віршів:

Лежу і дивлюся
Крізь пальці на світло.

Так колись лежав Диявол,
Скинутий з небес,
Лежав і дивився
На свої довгі, випещені нігті,
Під якими застрягли частки сонця,
Що залишилися там,
Коли він, падаючи, чіплявся за нього.

(Лежу)

Цей вірш разом із такими речами, як «Творець», «Дивні речі», «Квіти смерті», «Нічний метелику Житомирської траси», «М.П.», «Хрест з радіоактивної рамки» міг би вважатися серцевиною збірки і дороговказом авторові на майбутнє (панове, хороших віршів насправді значно більше, але я говорю про найкращі). В цих поезіях, очищених від історичного пилу радянського минулого, тонко зблискує філософія – філософія сучасної людини в цьому світі, який (за автором) насправді є плодом шизофренії Шиви. Ця непритаманна сучліту філософічність захоплює, заглиблює в себе.

Друге, що захоплює – сама тонічна структура творів. Вся книга написана верлібром, але верлібром особливої конструкції. Якщо поети «Київської школи» любили придумати закручену філософічну фразу з претензією на крилатість і записати її в стовпчик – мовляв, філософський верлібр, то нинішнє покоління вже не переймається з приводу філософського наповнення і може запросто записати в стовпчик будь-який прозовий текст, назвавши це верлібром. Слава Б-гу, Крюґер не опустився до подібної прозаїзації, що тягне за собою набір усталених тем на кшталт «Як я в 98-у році їздив у Польщу і скільки там бухав». Верлібри Крюґера пластичні, з ухилом в бік силаботоніки та білого вірша, і з численними повторами, що допомагають формувати ритмічну структуру (хоча подекуди набридають).

І ще: Крюґер – поет різнонастроєвий. В його стримано-філософічній манері раптово проблискує сентиментальність (вірш «Видужуй, рідний!», присвячений брату) або постають суворі історичні картини (вірші «Зіркорозп’яття» та «Радован Караджич дивиться крізь приціл на Сараєво») (останню тему, до речі, можна було б розвивати, написати цілий цикл – про Радко Младича абощо). Є й вигадливі епічні вірші на кшталт «Побачення молодого кюре» або «Поль Верлен – Артюрові Рембо». Подібна різноманітність в наш постмодерний час – погодьтеся, рідкість.

І вже зовсім несподівано – куртуазний мотив:

Прекрасна панно, що дарує спокій,

Молю,

Дозволь мені прийти,

І запросить тебе до танцю.

……………

А на прощання

Залиш мені, прекрасна панно,

Свій поцілунок,

Наче доторк криги –

Най пристрасть білого савану

Прикриє втомлене моє лице.

(М.П.)

Цікаво спостерігати переплетення ніжного й брутального в поетиці молодого революціонера. Нагадує раннього Сосюру, що у творах комунарських 20-х років нічтоже сумнящеся змішував витончені інтонації з грубими, та так, що вірші від того набували шедевральності.

При всьому цьому Крюґер живе у своєму часі і у своєму колі, про що постійно і неприємно в його віршах нагадують матюки, сперма, екскременти, генеталії та інший матеріал для епатування філістерської публіки, що вичерпав себе уже на початку 2000-х. На колір і смак, зрозуміло, всі фломастери різні, от тільки після розкішного «Нічного метелика Житомирської траси» педофільський опус про дівчинку в червоному платтячку чи історія трансвестита у такому ж червоному платтячку (позичив у дівчинки?) виглядають написаними нашвидкуруч, для того «щоб було». Або ж «щоб було як у людей». Хоча без «цього» з легкістю можна було б обійтися, іще більше підкресливши власний нонконформізм і відчуженість від гнилобуржуазного Заходу. «Член, замурзаний кров’ю і калом» - то вже занадто, скільки б не агітували проти пуританства і цензури в літературі. Писати цілий вірш про порноакторів лише для того, щоб у кінці порівняти їх з депутатами, видається сумнівним актом творення. Незрозумілим лишився Дарт Вейдер, що поцупив радіатор автомобіля (автор висловився грубіше!). Взагалі тенденція осучаснювати вірші через введення великою кількості імен і назв, котрі сьогодні в усіх на вустах, є досить небезпечною, оскільки прив’язує твори до теперішнього часу, зводить їх до сюїхвилинності.  

Перша книга завжди експериментальна. Вважаю, що експеримент більшою мірою вдався. І, як у кіно зі стріляниною кажуть: «Одним менше» - можу впевнено сказати: «Одним більше». Одним поетом більше, розумієте?

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом « Most Publishing » , видавництвом  « Грані-Т »,  магазином   « Читайка », літературним конкурсом " Коронація слова "   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

УМОВИ КОНКУРСУ