На обкладинці зображений усміхнений великий кит, медузи, риби. Це наче відкриття її поетичного світу. У книжці поетеси представлено тексти, створені за майже 15-літній  проміжок часу:  від 1994 року до 2009. Поезія Валентини, на перший погляд, нагадує веселку, яка міниться різними кольорами у небі. В ній нема місця для горя, печалі, депресії. Поетеса використовує традиційну тематику, не пориває з римою, не створює пластикового постмодерного світу. У її поезії все живе, рухається,  грає своєю неповторною барвою:

Золоте лоша

Холоне вечір - золоте лоша

Втіка за обрій, у далеке літо;

Зів´ялий лист, немов чиясь душа,

Влітає сумом у вікно відкрите.

В долонях осінь - легкокрилі сни,

Сльоза роси вже паморозь колюча.

Знов серце завмирає до весни -

Народження щорік таке болюче!

І голос ледь ворушить цю імлу.

Зима - скляне повітря, сніг пухкий,

Що заколише дівчинку малу.

Лоша втіка за обрій голубий. (с. 9)

Навіть у цьому напрочуд  "дитячому" віршику (в цьому випадку, слово "дитячому" не має негативного відтінку)  з простими римами та нескладними образами відчувається майстерне володіння словом. У вірші відображений "вічний" цикл пір року, згасання та воскресіння флори  і фауни, що вміло поєднується з світлим дитячим образом золотого лошати. У тексті лірична героїня живе міфологічно-казковим сприйняттям дійсності, де "зів´ялий лист" може бути чиєюсь душею, де може перевтілюватися одна субстанція в іншу, а  з часом знову перероджуватися. Природа - це вічне перетворення, і в поезії вчуваються нотки суму, страждання від нового воскресіння, постання у іншому тілі й у новій подобі. Образ золотого лошатка - це, наче, спогад про все те найкраще, що пережила душа, яка "втіка за обрій голубий" , наче те, що вже ніколи не можна повернути - тільки вибирати з пам´яті, як найкращу мить.

Така поезія й сумна, і дитячо-відверта у своїй інтимності водночас; з іншого боку, намагається торкнутися найглибших сторін людської пам´яті, наче хоче ствердити скороминущість дійсності, прекрасних моментів у ній.  І таких поезій у збірці можна назбирати багато: "Nostalgia in September" (c. 7),  "Птахи, ніби краплі дощу" (с. 8), "Це осінь" (с. 10),  "Хвилями, хвилями" (с. 18 ) тощо.

У книзі також представлені вірші, які присвячені рідним місцям авторки. Дві батьківщини існує в поетичному вимірі Валентини Захабури: село Губин та Київ. Мальовничий куточок на Поліссі та княжий град на семи пагорбах. Судячи з кількості поезій, лірична героїня органічніше почуває себе у Києві. У вірші "Що в Києві мого?" (с. 96) лірична героїня, перераховуючи різні місця, наче хоче обійняти їх, злитися з улюбленими районами, будівлями, церквами:

Що в Києві мого?

Що в Києві мого? - Лук´янівка, Татарка,

Кирилівський спаплюжений гайок

Й хрущовська дача (мов облізла миша),

Ріка-Смородина, де спить правічний змій,

Іще мої Кудрявець, Щекавиця,

Узвіз (старі майстерні на Узвозі),

Свята Софія й не святий Богдан,

Подолу вулички (ці близнюки одеські,

Бо будувались за одним зразком),

Покровський, Лавра, ще Труханів острів

І тато мій - це в Києві моє.

Цікаво, що до певних київських об´єктів поетеса додає  коментарі: "Подолу вулички (ці близнюки одеські, бо будувались за одним зразком)" , "Й хрущовська дача (мов облізла миша)" - це якоюсь мірою розповідає про враження від улюблених місць, які захопили творчу уяви мисткині. Вона не просто перераховує назви, а намагається заглибитися в історію міста, сягнути суті київських таємниць. Додаючи ноту міфологізму, казковості ("Ріка-Смородина, де спить правічний змій"), яскравого й подекуди кумедного порівняння ("Й хрущовська дача (мов облізла миша)") витворює свій неповторний образ княжого граду. Є в її доробку вірші присвячені виключно одному улюбленому місцю. Це, наприклад, поезія "Церква Кирилівська" (c. 116):

Церква Кирилівська

Церкво Кирилівська, чи ти зачарована,

Що ніяк тебе не дістануся?

Церкво Кирилівська, коли я увійду,

Кого ти покажеш мені? - Марію

Чи Спасителя? А, може, тільки

Ангела Суду Страшного з сувоєм?

Чи мого власного?..

Церкво, поклич мене,

Бо ти єдина,

Ще здаєшся мені живою.

Отак серед суєти та міського гамору лірична героїня віднаходить "притулок" для душі. Церква постає єдиним живим місцем посеред "кам´яних" джунглів та асфальту, моря людських голосів та транспортного шуму. Лірична героїня сама просить покликати її, бо серед міського хаосу, який забирає сили й нерви у людини, кам´яна споруда оживає зі своїми образами, історією, святістю і ніби жива, йде назустріч до того, хто просить її прийти. Київська тематика не вичерпується лише цими поезіями, однак вони засвідчують глибоку спорідненість людини з місцем її життя, любов до нього.

Ще однією перлиною збірки є вічна тема, а саме, стосунки чоловіка і жінки. Ця тема непомітно вплітається майже у кожен вірш поетеси. Для творчої людини, яка живиться енергією любові (кохання), енергією, що впорядковує, гармонізує, наповнює й виповнює собою все, переливаючись через край, це дуже важливе джерело натхнення:

Коли повернешся, чи буде щось інакше?

......................

Пішла до моря і знайшла пісок

А на піску з квітучих галузок

Твоє імення

Моє натхнення

.................... (c. 70)

Вічна гра  Я+ТИ, складних чи легких стосунків, викрутасів долі завжди змушує співпереживати та віднаходити через призму поетичного світосприйняття себе. Ці процеси засвідчує низка текстів: "Ми" (c. 54), "Ми з тобою" (с. 59), "Моє кохання" (с. 75), "Любов до шоколаду" (c. 89), "Колись" (с. 99) тощо. В одному з оригінальних віршів "Дерева" (c. 60) поетка виводить мотив єєдності двох особистостей, їхню нерозривність у символічному понятті коріння, дерева:

Стою, торкнешся рукою плеча,

Я дерево ніби, ти дерево ніби,

Рука твоя - віття, плече моє - віття, -

Сховатися ніде, сховатися ніде.

Не бути нам ближче, не бути нам далі:

Ця відстань - одвічне непорозуміння,

Ти мої печалі, я твої печалі

Не в змозі пізнати - тримає коріння.

Але твої руки, і віття-волосся,

І квіти, і листя щовесни, щоосінь

Твоє із моїм у єдине злилося

Корінням у землю, а кронами - в О! Синь!

Ось ти біля мене, ось я біля тебе -

Ми виросли в місті, а снимо гаями,

Дерева чи люди - ми вдвох просто неба

Злетіли птахами, злетіли птахами!

 Поетеса  вдало використала прийом антропоморфізації: (// Я дерево ніби, ти дерево ніби,//Рука твоя - віття, плече моє - віття, -//... ). Обравши вдалий символ дерева (який означає: життя, пізнання добра і зла - в християнській релігії) та образ птахів, змогла передати ідею єдності й життя на землі (і в небі) двох закоханих. Цікавий  звукопис у рядку: "//Корінням у землю, а кронами - в О! Синь!//" cпостерігається й у інших віршах збірки: "// Ця осінь, осінь осінь - більш нічого//..." ("Це осінь", c. 10); "//...Осінь, о-о!// Це осінь.  О-оо!// Та осінь - небо на вітті дерев.// Осінь, о-о!// Це осінь. О-оо!// Та осінь - де ти тепер?" ("Де була весна?", c. 38) тощо. Ця гра зі звуками у чомусь суголосна з віршем Ліни Костенко "Осінній день, осінній день, осінній!...", котрій Валентина Захабура присвятила вірш під назвою "Ліні Костенко". Натхненна філігранними рядками визнаної майстрині слова, молода поетеса нанизує свої  неперевершені строфи. До речі, у збірці представлено багато віршів, присвячених певним людям. Окрім вірша "Ліні Костенко",  є також: улюбленому поетові "Івану Малковичу" (с. 92) "Сину" (c. 101), "Маркіяну Святу" (с. 121) та "Вікторії Осташ" (c. 122; якій вона на початку збірки висловлює подяку за поетичну майстерність та допомогу).  В цих та інших віршах, які входять до "Ятоморя", можна простежити неабияку поетичну майстерність, намагання знайти себе у світі та відобразити цей пошук у текстах. Звичайно, ідилічний світ образів, куди не проникають екзистенційно-духовні проблеми, буттєва порожнеча видається дещо одноманітним, адже людина не може жити лише радощами, завжди бути в гарному настрої та випромінювати оптимізм. Але в тому і полягає творча манера, суть поезії Валентини Захабури, а саме -писати про прекрасне, радіти й дякувати життю за щасливі миті.

Книжка Валентини Захабури є гарним подарунком для читача, який зможе насолодитися грою світла і барв, відчути красу живого слова й доторкнутися до вічно-бурхливого потоку авторського світотворення, яке позначене божественним даром  -живописати свій власний мікрокосмос. Яскраве оформлення книжки, де до кожного з текстів підібраний один або низка малюнків, допоможе наочно пізнати тонкі грані творів поетеси.

Валентина Захабура. Ятоморе. - К.:  "АДЕФ-Украина".  -  2010.  -  144 c.

Яр Левчук