«Про чоловіків я не можу так писати – зазначила вона в інтерв’ю для ZAXID.NET. Нещодавно вона прославилася «Кулінарними віршами» – куховарила вечорами, а вранці писала вірші про вчорашні страви. А два роки тому вона «скандально» прославилася як упорядниця ЛГБТ-антології «120 сторінок Содому».

 - Альбіно, що для тебе первинніше – проза чи поезія?

- Мені складно відповісти, бо це ніби різні виміри того самого явища. Я сприймаю письмо як щось цілісне, у мене теми плавно перетікають із віршів у прозу. Тобто між цими двома формами я не бачу чітких меж. Мені колись писалася римована проза, себто я називала її прозою, писала без розбивки на рядки, хоча вона мала чіткі віршовані розміри. Поезія чи проза – це тільки правила гри. А взагалі я, мабуть, більше пишу віршів, і починала з них, а моя проза дуже поетична і відчуттєва. Я ще не певна, що ця проза насправді є прозою, тим, чого читачі чекають від прози, тому трохи боюся оприлюднювати її. У мене лежать рукописи двох романів, які були мені чимось схожим на вправи на витривалість: тримали мене роками у певній темі, навчали розставляти акценти, допомагали, до речі, стрункіше і послідовніше вибудовувати подальші поетичні цикли. Робота над прозою – це щось цілком усвідомлене, навіть коли її частини пишуться натхненно, від емоційних сплесків. Велика проза, зрештою, як і поетична книга, потребує композиційного компонування, і добра книга має бути цілісною, а не просто сумою різнорідних фрагментів.  

 - Ти робиш особливий акцент на проблемах сучасної жінки…

- Не конче сучасної жінки, жінки взагалі. Я останнім часом трохи заглиблювалась в історію, писала про Другу світову війну.

Мені найзручніше говорити жіночими голосами, я пишу про те, що я розумію і відчуваю. Про чоловіків я не можу так писати. Знаєш, я тут собі пригадала, що коли ми презентували наші «120 сторінок» у квір-таборі, був один тренінг, на якому ми всі мали написати по три ролі, які могли б нас ідентифікувати. Для мене це «жінка», «письменниця» і «феміністка». Саме в такому порядку. Звідти й жіноча тема. 

 - Що таке «кулінарна поезія»?

- Приблизно з березня цього року я почала писати поетичний цикл, який має робочу назву «Кулінарні вірші». Це поезії із образами, навіяними приготування різноманітних страв, тексти про освоєння території кухні, так би мовити. Я ніколи не любила готувати, аж цього року щось дивовижне зі мною сталася: я почала бачити у приготуванні їжі значно більше, ніж мені бачилося раніше. Усі ті текстури, кольори, запахи, зміни форми. Щось в голові перемкнулося і зохотілось експериментувати. Я куховарила вечорами, а вранці писала вірші про вчорашні страви, занотовуючи зміни у рецептах. Тепер я бачу, що із таких віршів про їжу, напевне, вийде окрема книга, якщо не пропаде натхнення.

 - Минуло два роки з часу виходу з друку антології «120 сторінок Содому». Чи змінилося в нашому суспільстві і, головне, у нашій культурі ставлення до теми ЛГБТ?

- Ставлення до теми ЛГБТ не може змінитися від однієї книжки. Подібних книжок має бути багато, щоб людина, яка не належить до ЛГБТ-спільноти, могла спокійно зайти у книгарню і знайти там усе те, що може її цікавити. Проблема нашого суспільства у тому, що ми не маємо досить інформації про тих, хто різниться від нас. У школах має впроваджуватися поняття «квір» і поняття «ґендер», бо ж для пересічного українця це невідомі або й лайливі слова. Нас змалку не вчать поваги до «Іншого», і це небезпечно.

 - Ти перекладаєш з польської та англійської. За яким принципом обираєш тексти?

- Перекладаю те, що мені близьке, те, що могла чи хотіла б написати сама. І тематично близьке, і за стилем письма, і за способом гри мовою. От, наприклад, недавно я перекладала канадійку з українським корінням Ерін Моуре. У неї є дуже симпатичні тексти про борщ, цілий цикл, у якому вона описує інгредієнти борщу і розмірковує про мамину батьківщину. Так дивно було усвідомлювати овочі у рідній землі, відчувати зв’язок із рідним містом через страву. Я тоді якраз захопилася кулінарією. Тобто текст має потрапити у слушне місце у слушний час, щоб його захотілося перекласти. Часом з’являється відчуття, що не перекласти якийсь текст ти просто не можеш, навіть якщо його перекладали вже сотні разів. Так у мене було з прозою Бруно Шульца, на яку витратила багато часу, хоча все одно не певна, чи мені вдалося хоча б трохи наблизитися до довершеності оригіналу.

 - Чи виникають проблеми на мовному рівні, адже багато лексичних пластів української мови тільки почали формуватися?

- Проблеми завжди виникають, але їх можна і треба розв’язувати. Як на мене, не буває текстів, які зовсім неможливо перекласти, тут, радше, варто говорити про ступінь наближення перекладу до оригіналу. Я не хочу списувати проблеми при перекладі на недосконалість мови. Ми знаємо її у такому стані, в якому вона зараз функціонує, знаємо українську в будь-якому разі краще за якусь із вивчених мов, тому все одно маємо тут більшу множину значень для кожного окремого слова чи виразу.

 - І насамкінець побажання читачам від Альбіни Позднякової.

- Внутрішньої рівноваги, певності у собі і вдосталь часу на цікаві книги, рукотворні смаколики та інші улюблені справи.

Довідка ZAXID.NET

Альбіна Позднякова народилась 1983 року в місті Львові. Співупорядниця квір-антології «120 сторінок Содому» (Сучасна світова лесбі/ґей/бі література. «Критика», Київ, 2009). Лауреатка конкурсів «Екоарт» (2007) «Гранослов» (2007), «Смолоскип» (2008), «Просто так» (2010), «Витоки» (2010) та «Ватерлінія» (2011). Поезія та проза друкувались у антологіях «Літпошта» та «Березневі коти», у журналі «ШО», «Радар», в «Українській Літературній Газеті» та інших виданнях. Співпрацює з виданнями «Критика», «Український журнал», «Київська Русь», «postПоступ». Веде рубрику «Труднощі перекладу» у журналі «ШО». Перекладає з англійської, польської, білоруської та російської. Організаторка численних літературно-мистецьких заходів.

Наталя Пасічник