Співжиття літератури й ринку завжди проблемне. Вимушене й неуникне. Майже за Фройдом: ринок зневажає літературну «душу», поціновуючи лише її книжкове «тіло»; до шлюбу бере зазвичай невибагливі глянсові мелодрами з бестселерним посагом; натомість у світі полюбляє з’являтися попідруч із високочолими психологічними історіями. Літературі лишається бунтувати супроти нав’язуваних їй жанрових стандартів поведінки. Внаслідок виникає система спротиву ринковому диктатові — літературні премії.

Саме так: літпремії — це інструмент протиставлення двох рівнів літератури: як мистецтва і як культурної індустрії. Конкурсно–преміальних способів відрізнити мистецьке письменство від паралітератури у світі безліч, аж до екзотичних. Але з часом устоялася стандартна форма, і більшість популярних відзнак стали схожими настільки, що пересічному читачеві важко дібрати: чим по суті різняться Гонкурівська, Сервантесівська або Кавабатівська премії? Цей найпоширеніший стандарт зветься «експертна оцінка літературних творів критиками».

Проте процедури — різні. Відмінності заховані у двох визначальних чинниках: як укладаються номінаційні списки і хто здійснює остаточну експертизу. Наприклад, твори на американську Національну книжкову премію висувають винятково видавці; на Дублінську премію — бібліотекарі, на Нобелівську — інститут номінаторів. Що ж до експертних рад, то тут варіантів практично два: журі літературно–книжкових профі або популярні особи з широкого культурного терену.

Подивимося, як ці механізми працюють в Україні. Сім років тому журнал «Книжник–review» здійснив інвентаризацію вітчизняного преміального поля. Виявилося, що на той час існувало близько 170 літпремій. Дивного тут немає нічого, оскільки, в основному, то був спадок радянської системи, коли будь–яка центральна ініціатива обов’язково дублювалася за принципом ієрархічної драбини: Москва — Київ — обласний центр — райцентр. Тож серед засновників українських літпремій були як Кабмін, так і колгоспи.

Зрештою, нічого шкідливого в такому розмаї не було б, якби не суто радянський винахід: хто б не засідав у журі, останнє слово лишається за чиновником. Візьмемо для прикладу Премію Кабінету Міністрів за найкращий твір для дітей і юнацтва імені Лесі Українки. Відомо, що урядові рішення — колегіальні. Тож на засіданні Кабміну мала би точитися сюрреалістична дискусія: приміром, міністр енергетики Бойко затято сперечається з міністром внутрішніх справ Могильовим — чий роман кращий, Всеволода Нестайка чи Галини Малик? Ще гірше із Шевченківською премією: як ми бачили цього року, рішення компетентного журі для президентського указу — не указ.

За великим рахунком, у розвинутих країнах також чимало дрібних відзнак — у Сполучених Штатах теж понад сто. Але зазвичай справді резонансними всюди є три–п’ять відзнак. Які ж на слуху в Україні? Хай там як, але в першу чергу — та сама Шевченківка. Зумовлено це двома чинниками: наближенням до політики, що є сьогодні лідером масової уваги, та цілком конкретним грошовим наповненням. Головна за статусом премія має принаймні чотири серйозні вади. Перша — безглузде «підтвердження» президентом держави рішення журі (на Заході також є премії з бюджетним наповненням — Сервантесівська в Іспанії, наприклад; але іспанський король жодних указів не видає, а лише вітає обраних професіоналами переможців). Друга: вибіркове висунення номінантів: якщо котрийсь твір, навіть суперпопулярний, ніхто не висунув — його для цієї премії й не існує. Коли до влади прийшов Президент Ющенко, йому запропонували нове положення, згідно з яким, право висунення покладалося на номінаторів–літературознавців (як у Нобелівському комітеті). Та — не сталося. Третя вада: частина членів журі вельми далека від розуміння літпроцесу. І четверта — Шевченківський комітет не має креативної програми промоції своїх же лавреатів.

Другим за рівнем масової уваги назвав би конкурс «Книга Форуму видавців». Тут вшановують не авторів, а видавців, тому, мабуть, він найбільш популярний у професійному середовищі. До всього, вручення нагород відбувається перед авдиторією перших осіб видавництв, вважай, усієї країни, — а це неабиякий стимул для ажіотажу. Сильний бік конкурсу — численне представницьке журі. Слабкий — оцінювання усього асортименту без урахування тематичних ніш, унаслідок чого експерти змушені порівнювати у принципі непорівнювані книжки.

Донедавна привертав до себе чималу увагу конкурс «Книга року Бі–Бі–Сі». Плюси: авторитетне журі та динамічна інформаційна підтримка. Мінус: формування первісного списку слухачами, увагу яких, природно, проминали якісні книжки, з різних причин недостатньо «розкручені». Близький до цього рівня й конкурс сайту «ЛітАкцент», хоч принципи формування первинного номінаційного списку тут непрозорі — здається, вони всуціль залежні від смаків п’яти чи семи членів журі й аж ніяк не враховують цілого річного репертуару.

Осібно стоїть конкурс «Ко­ронація слова», бо тут оцінюють рукописи. Він виразно зорієнтований на масового читача, на теоретичний бестселер. А відтак видавці охоче беруться публікувати твори переможців, оскільки це обіцяє ще й фінансовий успіх.

Так само рукописи конкурують і у внутрішньовидавничих конкурсах «Смолоскип» та «Привітання життя» (Львів, «Каменяр»). Нагородою слугує друк творів–переможців. Свого часу у видавництві «Зелений пес» також був свій внутрішній конкурс — «Золотий Бабай» — проте там порівнювали уже випущені книжки.

Оцінювати місце й значення рейтингу «Книжка року» не буду через конфлікт інтересів. Зазначу лише, що ми намагаємося синтезувати усе краще з літературно–преміального досвіду: утворення первісного номінаційного списку на базі повного річного репертуару; розмежування асортименту на тематичні рубрики заради коректного порівняння; утворення експертних груп винятково за професійною ознакою; гранична прозорість на всіх стадіях. На жаль, досі не зреалізована ідея преміального фонду: закупівля книжок–лауреатів для бібліотек. Двічі нам вдалося здійснити це за спонсорської підтримки й один раз — коли міністром культури був Юрій Богуцький — через Парламентську бібліотеку. Решта чотири міністри культури, що приходили потому, на словах були в захваті від перспективи прозорого поповнення бібліофондів за рахунок видань–переможців, та коли доходило до діла, все поверталося на герметичні круги корупційного розподілу бюджетних коштів.

Звичайно, для авторитету літературної премії багато важить прозорість процедури, оперта на перевірений світовий досвід. Значить і персона, що очолює акцію: скажімо, популярності «Книги року Бі–Бі–Сі» неабияк додавала її невтомний промоутер Світлана Пиркало; так само «магнітом» є Григорій Гусейнов, який запровадив вивершену у своїй локальності премію «Глодоський скарб». Та, назагал кажучи, головним регулятором «чутності» тієї чи іншої премії є сам ринок: його розвиненість, повноформатність, наповненість, конкурентність; забезпеченість торговельною, маркетинговою та інформаційною інфраструктурою. А тут в Україні усе ще є немалі проблеми. Відповідно — і проблеми з ефективністю самих премій. Яку, до речі, у цій країні, позбавленій детальної книжкової статистики, виміряти нині практично неможливо.

Костянтин Родик